Їхати в Херсон

Це дорога, яка триває менше 12 годин. Ти сідаєш у поїзд, щоб вже за ніч опинитися зовсім у іншому світі.

фото: УКЗ

Із умовно мирного Києва, де навіть балістичні ракети, найімовірніше, зібʼють, ти потрапиш до Херсона, де може прилетіти що завгодно і збитим не буде.

За півгодини  до відправлення поїзда Київ-Херсон збирається повна платформа людей. Багато маленьких дітей. Вони тримаються за валізи і батьків, передчуваючи пригоду. Я сподіваюсь лише, що хоча б більшість цих малюків не повезуть у фронтове місто.

Така наклейка є зараз у всіх вагонах, але у херсонському вона особливо символічна. «Цей потяг - вільна українська територія».

Якось в Херсоні був обстріл, і зачепило один з вагонів, вибило шибки у тамбурі. Проте поїзд приїхав вчасно. Це мене найбільше дивує. Нічого, що вагон пошкоджений, - треба їхати. Це був вагон номер 11. Поїзд приїхав вчасно. І люди на платформі обіймали рідних з Херсона тепліше, ніж зазвичай.

У цьому поїзді майже завжди є у продажі квитки в плацкарт. Квиток коштує 159 гривень, купе - 332, це вже з постіллю. Купейний купити майже неможливо, я, і як зʼясовується пізніше, мої попутники, намагалися «вичепити» квиток.

В купе нас троє. Мій сусід у цивільному одязі, але за дрібницями ти завжди впізнаєш військового. За камуфльованою сумкою, за патчем на ній. За звичкою не спати вночі. Його звати Сашко, йому 36 років. Він відразу простягає мені та нашій попутниці цукерки.

Сусідку звати Олена, але Сашко називає її тьотєю Лєною і вимагає, щоб вона не відмовлялася від цукерок.

Сашкові потрібно поговорити. Він їде в рідний Херсон на похорон мами. Майже відразу ми дізнаємось, що мамі було 68, вона не загинула, а померла від раку легень. Що Сашка відпустили зі служби, бо маму має поховати саме він. Бо брат на окупованій території. Бо дружина і син в Польщі, і теща в Польщі, і навіть «пратеща» теж там. Дружина трохи сердиться, що Сашко відразу після деокупації Херсона пішов у військо. Сашко ж дуже радий, що дружина і дитина в безпеці.

Він розказує нам, як він казав їм, що почалася війна, бо його вікна виходять на Чорнобаївку, і він розумів, що родині треба поїхати.

Технічно він теж міг поїхати в Польщу через Росію, але вирішив залишитися і йти у військо. Він тепер звʼязківець, але про службу майже не розповідає. Він розказує, як прокладав на Херсонщині інтернет. Ще до повномасштабної війни. Здається, ми з Оленою в курсі всієї схеми укладання інтернету Херсонщини.

Олена - з Баштанки. Вона розповідає нам, як це містечко на Миколаївщині чинило спротив. Їй боляче за своє місто. Вона сердиться на голову ОТГ,  який постійно писав щось недоречне в соцмережах, і таким чином Баштанка потерпала від ракетних обстрілів.

Розказує про те, як ховалися, хоча особливо і не було де - підвалу немає. Як нагородили та назвали героями тих, хто проходив повз, і не назвали тих, хто загинув, вийшовши на супротив ворогу.

Олена з Сашком говорять півночі. Це наче засідання південної ставки. Вони їдуть додому і говорять про війну.

У сусідньому купе жінка розповідає про вчителів з окупованих територій. Як продовжували платити гроші вчителям, які не зрадили. У її голосі багато образи на тих, хто зрадив.

У цьому вагоні випадкові люди говорять з попутниками про своє життя, але так виходить, що говорять про війну, окупацію, обстріли та страх.

Провідниця вранці наливає мені чай. До Херсона менше двох годин.

- Давайте з чебрецем вам чай зроблю?

Провідниця пропонує чай, з якого 5 гривень має йти на дрони збройним силам.

Я пʼю чай і, як це заведено у вагоні, дивлюсь у вікно.

За Миколаєвом починається ділянка залізниці, по якій проходила лінія розмежування. Я впізнаю місця, в яких була десятки разів.

От ми проїхали міст, під яким зазвичай стояли наші зенітники, які збивали ворожі дрони і, напевно, і досі збивають, але вже десь далі.

Ось ми проїжджаємо село, в якому з одного боку були наші, з іншого - чужинці.

Там все досі розбито. Тільки синьо-жовтий прапор. І шматки будинків (ну, те, що залишилося) закриті синьою плівкою, щоби колись, можливо, їх відновили господарі.

Ми проїжджаємо посадки. Вони всі в мітках від саперів. На деревах - білі бантики, навколо - окопи, покинуті бліндажі

Ми проїжджаємо довгі поля - жодної впевненості в тому, що вони вже розміновані.

Ми їдемо через побите місто, яке на зиму перевдяглося в коричневі та сірі кольори.

На пероні чутно, як десь далі прилітають ворожі снаряди.  На платформі люди відразу розходяться в різні боки - на вокзалі краще не затримуватись.

Мені важко самій в це повірити, але я дуже скучала по цьому побитому місту.