Про голодомор у Криму

Давним-давно, у попередньому житті, я записував у Криму інтерв’ю для своєї дисертації. Одна літня кримська татарка розповідаючи про своє дитинство згадала про співи українських дівчат, що приходили в Крим найматися до її батьків, бо в Україні був голод.

ілюстративне фото

Відверто кажучи, почуте мене шокувало. Адже я зростав у Криму, а згодом навчався на історика, але ніколи не чув про те що кримські татари рятували українців від Голоду.

Подальше моє занурення у цю тему відкрило існування окремої, кримської, сторінки історії Голодомору та кримськотатарської пам’яті про Голодомор. 

Власне, в пам’яті народу переважають два сюжети щодо подій 1932–1933 років: спогади про голод, від якого потерпали самі кримські татари, та історії про те, як киримли допомагали українцям, що рятувались від голоду в Криму.

Вірш “Ачлик Хатираси” було опубліковано у 1933 році в кримськотатарському журналі Емель в Румунії. У ньому анонімний автор розповідає про голод в Криму, та про те, як два селянина Амет та Мемет вирішили врятувати свої родини від голоду та відправилися у місто обміняти сукні своїх доньок на хліб. Але коли вони повернулися, Зейнеб вже померла, а Еміне збожеволіла. 

Роком раніше Джафер Сейдамет, письменник, політик, міністр Кримської народної республіки, який у 1918 році був вимушений емігрувати, у тому ж самому журналі Емель опублікував статтю яка так і називалася: «Голод в Криму». Сейдамет нарікав на те, що у Криму з усіма його колгоспами, радгоспами, експортом риби, солі, фруктів та тютюну закордон, місцеве населення потерпає від голоду. Він ставить питання, які залишаються без відповідей: «Чому Крим голодує?» та «Як може влада не тільки не допомагати нужденним, а навпаки підштовхувати їх до смерті від голоду?».

Справді, у 1932–1933 рр. на півострові лютував голод. І влада не тільки не намагалася допомогти місцевому населенню, а навпаки лише погіршувала його положення. Окрім того, що на півострові відбирали продукти харчування, так само діяла Постанова «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення соціалістичної власності», більш відома як «Закон про 5 колосків». В Криму Торгсини за безцінь скуповували у людей дорогоцінності. Мало місце обмеження реалізації продуктів харчування.

Наприкінці 1932 р. німецьке консульство отримало інформацію про голод у Криму та Україні. В консульство зверталися селяни з німецьких колоній у Тельманському та Біюк-Онларських районів  з проханням про допомогу. На пропозицію консульства ввозити хліб з Німеччини радянська влада відповіла відмовою.

На жаль, ми маємо обмаль архівних документів, які б допомогли історикам належним чином висвітлити історію голоду в Криму. Але на щастя є спогади свідків тих подій. У спогадах Аліме Мамут-кизи Бекірової 1907 р.н знаходимо про голод у Джанкойському районі: 

“Окрім батька в нашій родині в 1932–1933 рр. загинули брати Ібраім та Сейт-Осман, сестри Айше, Усніє та Гулізар. Це з рідних. Зі зведених, від мачухи,   – брати Шамрат, Решат, Енвер та сестра Джумазє. Люди гинули родинами… Я добре пам’ятаю, як в кожному домі щоденно оплакували спухлих від голоду, як на вулиці лежали тіла, які збирали підводами і скидали в загальну яму. Як розповідав батько, багато мертвих було на вулицях Акмесджита».

Літній кримський татарин з села Чурбаш, Керченського півострову, хоча й «був ще пацаном», добре пам’ятає сильний голод, бо «в селі зникли навіть собаки», та як батьки вночі потайки мололи зерно, забороняючи дітям розповідати про це іншим.

На узбережжі люди рятувалися від голоду рибою. За переказами, Крим рятувала дрібна риба — хамса, яку викидало на берег. Джелял Аблякімов, мешканець села Коз, згадує, що в 1933 р. був сильний голод і пам’ятає, що довкола гинули люди. Попри це все одно треба було здавати яйця і топлене масло, незалежно від того мав селянин корову чи ні. За хлібом треба було записуватися в чергу, а рятувалися лише рибою.

Цікавим є той факт, що згадки про порятунок рибою, особливо хамсою, яку викинуло на берег, є спільними для більшості мешканців морського узбережжя і трапляються не тільки в розповідях про голод 1932–1933, але й про трагедію 1921–1923. Так мешканець села Отузи,  Льоман, згадує з оповідей матері, що в 1922 р. дельфіни витурювали хамсу з моря на берег, а місцеві мешканці збирали рибу відрами. 

На жаль, брак архівних документів не дозволяє оцінити сили голоду в Криму. Але більшість моїх співрозмовників відзначають, що він був не таким сильним, як на материковій Україні. Однак можна з упевненістю казати, що у північній, степовій, частині півострова, голод мав значну силу.

Авдєєва Лідія, 1923 р. н., зазначає, що голод добре пам’ятає, бо бачила на власні очі:

“Тоді я навчалася у 4-му класі. Голодував увесь Джанкой. Не вірте тому, що голоду в Криму не було. Батьки тікали з дому, кидаючи дітей. Хто мав золото, здавав його в «англіканські» магазини в обмін на харчі. Цей факт приховувати не треба. Голод панував по всьому Джанкою. Особливо серед малоімущих. Жити їм було ні за що. Голодували жахливо. Їли траву, діти пухли. Батьки намагались прийти додому найпізніше, щоб діти вже спали і не просили їсти. Іноді до хати заходили тільки тоді, коли діти гасили світло. Вночі готували їжу на ранок, щоб хоч раз на добу діти могли поїсти.”

Страждало також і населення інших районів Криму. Звичайно, на узбережжі чи у передгір’ї було значно легше прогодувати себе і родину. Однак місцеве населення так само відчувало голод.

Анатоль Галан, український журналіст і письменник, описав у своїх спогадах враження від відпустки на південному узбережжі Криму:

”Курортники – аристократи, ті що кожного року бувають в Криму, нарікали на санаторний харч. Голод в Україні трохи позначився і на постачанні курортів. Але мені, загалом невибагливому й дуже ознайомленому практично з тугою шлунку, харч видавався першорядним. Мимоволі я думав: химерні люди, таж тепер уся країна голодує, вся країна, крім комуністів, рада вареній картоплі. А якого ж дідька треба вам?.. Поза курортом люди так само бідували, купити хліба не міг ніхто. Часто до санаторійної брами прибігали татарські діти та простягали худі рученята. Ми давали їм – крадькома, щоб ніхто не побачив, – рештки від своїх денних хлібних пайок, і діти прикладали руки до серця й кланялися майже до землі.”

Допомога втікачам з материкової України

Іншим аспектом пам’яті про Голодомор 1932-1933 рр. серед кримських татар є згадки про допомогу, яку корінний народ півострова надавав втікачам з материкової України.

“В 1933 році ми навіть українців рятували. У нас був не такий страшний голод. Дуже багато українців приїздило працювати в господарства, колгоспи. Особливо багато жінок тікало від голоду в Крим. Наші їх завжди приймали.”

Селяни з материка влаштовувалися на роботу до місцевого населення, кримських татар. Катерина Монько з села Мала Білозірка, Запорізької області згадує, що батьки залишали її дванадцятирічну з двома молодшими братами, а самі вирушали в Крим на заробітки, щоб родина не померла з голоду. За спогадами Марії Завадської, в родини все відібрали, шукали під підлогою та розвалювали скирти сіна. Вижили, тому що батько привозив із заробіток в Криму мішок печеного хліба чи крупи. Інша оповідачка із Запорізької області згадує, що після того як засудили батька на 6 років, вона поїхала в Крим. Спочатку працювала у кримських татар, а потім в радгоспі в Алушті, привозила додому одяг, який мама міняла на їжу. За словами Катерини Горобій, в їх родині ніхто не помер, бо дідусь весь час їздив до Криму працювати у кримських татар. Тому родина жила краще за інших. Киримли давали йому сир, або крупи, або ще щось. Батько Іллі Базаджі вирішив поїхати з родиною в Крим, «де тоді багато хто шукав порятунку серед татар». Двоє дівчат з родини підросли та вийшли заміж за кримських татар, а в 1944 р. їхні родини депортували з Криму. 

Спогади про селян з материка, що рятувалися від голоду, залишилися і в пам’яті кримських татар. Наприклад, в село Акманай приїхало кілька сімей українців, зокрема Іван Євтушенко з дружиною і трьома дітьми. Вони говорили українською, а кримські татари трохи знали російську. Жителі села Акманай виживали за рахунок риби, то ж вони з Іваном разом ходили збирати рибу на берег моря та допомагати рибалкам, які віддячували їм. 

Мій співрозмовник Назім під час розмови пригадав, що в їхньому селі ще донедавна жила родина Мудраків, які прийшли в 1933 р. з материка. З родинних розповідей він знає, що таких людей було багато: його дядя, що був головою колгоспу, дав розпорядження, аби кухарка в дитячому садочку годувала переселенців. Після цього місцева влада покарала дядю за допомогу українцям і його перевели в інший колгосп. 

Мустафа Джемілєв одного разу розповів мені, що його батько значно краще говорив українською, ніж російською з тієї причини, що в 1932 у них в родині працював українець, який втік в Крим від голоду. Він вчив кримськотатарську, а Абдульджеміль – українську:

“Батько забороняв вдома розмовляти російською мовою. Що цікаво, сам він російську розумів, але якщо щось говорив, то українською. Я тоді ще не розумів, думав: «Звідки українська? Крим тоді ще не був у складі України». Потім, через багато років дізнався, що  у 1932 році хтось з українців в 1932 році влаштувався до мого батька на роботу. Він жив з ними як член родини».

Підсумовуючи, я хочу звернути увагу на одну важливу деталь, яка стосується вже нашого часу. В Криму проросійська місцева влада після 1991 року, а особливо в нульові роки чинила опір українській політиці комеморації жертв Голодомору, натомість формуючи уявлення про Голодомор як про новий український міф. Натомість кримськотатарська спільнота завжди з повагою ставилася до чужого болю та пам’ятних дат. 

Наприклад, Мустафа Джемілєв у 2007 році закликав співвітчизників і жителів Криму інших національностей до солідарності і висловлення почуття поваги до пам`яті мільйонів жертв Голодомору. Неодноразово в Криму та на Херсонщині кримські татари проводили дуа (молитву) в день пам'яті жертв Голодомору.

Це пояснюється схожістю травматичного досвіду двох народів, що зазнали лиха від тоталітарного режиму. На мою думку, кримська сторінка історії Голодомору, а також пам’ять про Голодомор, є прикладом допомоги та взаєморозуміння українців та кримських татар не тільки у минулому, але й зараз. Такі сюжети потрібні нам для того, аби належним чином вписати Крим в історію України.