Переконлива перемога в турецькій політиці

В Туреччині пройшли місцеві вибори, на яких партія влади зазнала помітної поразки. Що це означає для опозиції розмірковує турецький оглядач Іззет Енюнлю

Фото: AP

На муніципальних виборах 2024 року президент Туреччини Ердоган зазнав найбільшої поразки у своїй політичній кар'єрі. Головна опозиційна партія - Республіканська народна партія (РНП) - стала першою партією з 1977 року, яка отримала, за неофіційними результатами, 38,8% голосів проти 35,6% правлячої Партії справедливості та розвитку (ПСР).

Завдяки цій перемозі РНП отримала 15 мегаполісів, 21 провінції та 344 райони, що практично перекреслило результати муніципальних виборів 2019 року. Перемога опозиції була передбачена в останніх опитуваннях електоральних симпатій, але їхні звіти сприймалися з певною часткою скептицизму, оскільки соціологічні компанії мають погану репутацію і часто звинувачуються в маніпулюванні громадською думкою. 

Лише вісім місяців тому на президентських виборах коаліція на чолі з ПСР отримала 49,5%, а опозиційна коаліція - п'ять партій під керівництвом РНП - 35,04% голосів.

Обидвоє виборів були забруднені дезінформаційними кампаніями, спрямованими на дискредитацію РНП, і навіть завуальованими погрозами, що опозиційні муніципалітети не отримають підтримки від центрального уряду. Більше того, під час муніципальних виборів опозиційні кандидати двох великих мегаполісів - Екрем Імамоглу в Стамбулі та Мансур Яваш в Анкарі - стали мішенню не лише для ПСР і самого президента Ердогана, а й для лідерки колись опозиційної коаліції - керівниці Хорошої партії Мераль Акшенер.

Важливою відмінністю між двома виборами, окрім результатів, є явка на муніципальних виборах. Вона виявилася однією з найнижчих за всю історію республіки - приблизно на 11% менше, ніж на попередніх. Явка на виборах у Туреччині загалом значно вища, ніж у західних демократіях.  

Опозиція, особливо виборці РНП, були розчаровані поразками на виборах за останні 20 років. Були випробувані різні стратегії, які зазнали невдачі. Під час президентських виборів попередній лідер РНП Кемаль Киличдароглу намагався сформувати коаліцію з шести партій, кожна з яких представляла різні ідеології: ліві, ліберальні праві, націоналістичні консервативні та дві партії, засновані політиками, які відійшли від ПСР. Бурхливі стосунки цієї коаліції не змогли створити бажаного імпульсу і, врешті-решт, розпалися після завершення виборів.

Поразка на президентських виборах призвела до зміни керівництва РНП. Два популярних мери: Стамбула та столиці країни Анкари вважали за краще утриматися від боротьби за лідерство, але підтримали нинішнього лідера Озгюра Озеля.

За останні двадцять років РНП ніколи не могла набрати більше 25% голосів. Було б помилкою приписувати їй нинішню перемогу у 38,8%. Натомість новому керівництву вдалося сформувати союз виборців в опозиції замість коаліції партій. Так, Озель у своїй промові з нагоди перемоги назвав його Альянсом Туреччини.

Отже, перемога опозиції пояснюється двома причинами. По-перше, 11% турецьких виборців - переважно виборці ПСР - вирішили покарати президента Ердогана і не прийшли на вибори. По-друге, РНП вдалося сформувати так званий Альянс Туреччини. За цих обставин очікується, що опозиція, натхненна своєю нещодавньою перемогою, домагатиметься дострокових президентських виборів. Однак турецькі виборці втомилися від виборів, оскільки вони голосували на тих чи інших виборах або референдумах майже кожні два роки, і на даний момент зазнають фінансових труднощів через високу інфляцію. Для опозиції було б розумно відкласти це рішення.

З іншого боку, згідно з конституцією, президент Ердоган не може бути кандидатом втретє, за винятком випадків, коли парламент оголошує дострокові вибори. Висловлювалися припущення, що для того, щоб обійти обмеження на висунення своєї кандидатури на третій термін, президент Ердоган змусить парламент ухвалити необхідне рішення. Більшість місць у парламенті належить правлячій коаліції, і додаткові голоси можна було б отримати, переконавши деяких опозиційних депутатів відповідними обіцянками.

Також ходили чутки, що правляча коаліція готує нову Конституцію, яка вирішить багато проблем, наприклад, скоротить два тури президентських виборів до одного, і переможцем у них стане той, хто набере 40% голосів, а не половину. До того ж, нова конституція дозволила б Ердогану балотуватися у президенти ще двічі. 

Це не фантазія, оскільки його нинішнє президентство є вже третім і стало можливим завдяки подібній аргументації. Така пропозиція буде неодмінно відкинута опозицією, але якщо вона набере достатню кількість голосів на парламентському голосуванні, то може бути винесена на референдум. Якби вибори закінчилися перемогою ПСР, це був би життєздатний вибір. Після цієї поразки президент Ердоган не може піти ні на дострокові вибори, ні на референдум. Дострокові вибори стануть дамокловим мечем для президента Ердогана. 

Зараз турецькому президенту необхідно повернути економіку на правильний шлях, якщо він хоче вчетверте перемогти на виборах. Якщо він хоче ухвалити нову конституцію, йому потрібно переконати опозицію, а це, безсумнівно, вимагатиме демократичних реформ. Однак, наскільки він може або хоче пожертвувати своїми свободами - це питання.

Перемога опозиції створила двох зіркових лідерів: одного лівого - Екрема Імамоглу, а другого правого - Мансура Яваша. Хоча обидва політики були обрані як кандидати від РНП, Яваш є політиком від націоналістичних консерваторів і, швидше за все, прагнутиме очолити центральну праву політику. Імамоглу буде кандидатом у президенти від РНП на майбутніх виборах. У такому випадку у РНП буде два лідери: один як лідер партії Озгюр Озель, а інший - кандидат в президенти Туреччини Екрем Імамоглу.

Ще однією несподіванкою є поява Партії нового добробуту (ПНД) - ісламістської консервативної партії - як конкурента ПСР у боротьбі за її основний електорат. За відсутності харизматичного лідера, президента Ердогана, ісламістські консервативні виборці можуть попрямувати до ПНД і збільшити її нинішні 6% голосів, що підніме її до статусу основної партії.

З іншого боку, турецький народ показав, що його традиції демократії сильніші, ніж Захід вважає, не допустивши перетворення опозиції на неефективну політичну маріонетку, яка існує лише для того, щоб надати легітимності правлячій партії.