ЛЮДИ ПОРУЧ З ОСТРОВОМ ЗМІЇНИЙ

По аеродрому на Одещині в бік вертолітного майданчика йшов 49-річний полковник і на ходу дзвонив дружині - дізнатися, як діти, як вона сама, і сказати, щоб не хвилювалась. Полковник мав би сидіти в штабі, але не пустив на виліт молодого пілота, в якого нещодавно народився син, і вирішив кермувати вертольотом сам. Попереду надскладна операція - десантування на острів Зміїний. Було близько 7 ранку 7 травня 2022 року.

СЕКРЕТНА ОПЕРАЦІЯ

Це була відчайдушна та дуже ризикована операція. Потрібно було висадити десант на Зміїному. Підійти до острова на катерах тоді було занадто небезпечно. Тому вирішили відправити штурмовиків вертольотами - 8 бойових бортів та ще один рятувальний. Він мав триматися на безпечній відстані, але у випадку, якщо якийсь з вертольотів зіб'ють, прийти на допомогу.

Командир групи рятувальників армійської авіації сухопутних військ, Дмитро пояснює: пілоти мають знати, що їх врятують.

«Острів Зміїний знаходиться десь за 35 км від берегової лінії, без підстраховки жоден з льотчиків не почуватиметься впевнено, можлива відмова техніки, можливе вогняне ураження. Активність авіації не дозволяла використовувати рятувальні катера...»

Вертоліт МІ-14 легко відрізнити від бойових вертольотів: озброєння немає, “мирне” забарвлення - синій з білим та яскрава руда смужка. Пошуково-рятувальна група вилітала у гідрокостюмах. Розглядали варіант порятунку на воді, а Чорне море в той час було ще досить холодним. Але пірнати у воду екіпажу так і не довелось.

Авіаційний рятувальник Андрій Зіменко того дня був у яскраво-помаранчевому комбінезоні і зовсім не переживав.

«Навіть не відчував нічого, що щось трапиться. Наша задача не була робота на самому острові, наша задача була врятувати людей, тому ми були поруч, просто були поруч».

Бойовим вертольотам було потрібно приземлитися на острові. Пілот Артем, він теж з армійської авіації, один із тих, хто доставляв на острів десант, згадує: 

«Важливо було сісти на цей Зміїний, хоч майданчики заміновані були, нас чекали. Ми всі сіли, все було гарно, не спрацювала жодна міна. Наша задача ще була повернутися, бо ворожі літаки були поруч і наші літаки відтягували їх»

Бойові вертольоти повернулися менш як за годину. Жодний не був збитий під час виконання нелегкої задачі. У цей час неозброєний рятувальний вертоліт повертався через гирло Дунаю.

ПОВІТРЯНИЙ БІЙ

У гирлі Дунаю на березі чергувала група морської охорони. Один з групи - Михайло - побачив у небі одночасно вертоліт МІ-14 та винищувач СУ-30. У той час активність авіації на ділянці півдня було такою високою, що Михайло не відразу і зрозумів, що відбувається в небі.

«Це був авіаційний бій, ми не очікували, бо думали, що це наша авіація. Коли почалися постріли з пушки, ми зрозуміли, що хтось із них є ворогом».

Російський винищувач намагався штурмувати беззбройний вертоліт. У літака не виходило. Вмілий пілот вертольота зупинявся різко, літак пролітав повз, ризикуючи впасти, і, не маючи змоги щось вдіяти, винищувач відлетів подалі і пустив ракету. 

Ракета захопила мішень. Палаючий вертоліт впав у плавнях Вилківського району.

МІСЦЕ ТРАГЕДІЇ

Надії на те, що хтось вижив після влучання ракети у вертоліт, не було жодної. Але потрібно було знайти місце падіння, щоб забрати тіла й поховати загиблих. Пройти катером до місця падіння неможливо, як і проїхати - суцільні болота, рівчаки та річечки.

Морська охорона піднімає в небо дрон. На кадрах трансляції бачать - уламки судна розкидало по території, лежать нерухомі тіла, всюди дим, все горить. Спочатку здається, що привиділось. Серед уламків щось рухається. Щось помаранчеве.

Рятувальникам армійської авіації приходить повідомлення: хтось один вижив.

ЄДИНИЙ ЖИВИЙ

Андрій бачив, як їм на хвіст присів російський винищувач. У навушниках чув навіть точний час - 7:58. Кожен, хто був на облавку, повідомляв: тільки-но бачив СУ-30 - справа, зліва, знизу, зверху. На мить винищувач зник, здавалося, що вдалося позбутися.

Як прилетіла ракета Андрій не бачив. Все раптом почорніло перед очима, він знепритомнів.

«Прийшов до тями, згадав, хто я, що я тут роблю. Наді мною була якась залізяка, і я почав з-під неї вибиратися. Я відкрив очі і побачив небо. Все обличчя було обпечене. Я думав, що я на борту. Коли спробував підвестися, зрозумів, що весь цей час я тут на землі і лежав. Я знайшов уламок лопасті, на неї спирався і так йшов».

Андрій - професійний рятувальник армійської авіації. Все життя він тренувався рятувати пілотів, які вижили в авіакатастрофі. Стрибав з парашутом, пірнав під воду, чітко знав усі алгоритми порятунку.

П'ятеро побратимів з його екіпажу були мертвими. Андрію залишилось рятувати тільки самого себе.

Страшенно хотілося пити. Вода була всюди, але пити з болота не можна. Андрій включив радіомаяк. Він запікав, даючи надію.

Андрій збирав у пакетик знайдені речі хлопців, якісь документи та навіть один телефон - він кілька разів намагався подзвонити, екран був розбитий повністю, не вдавалося розблокувати, світився тільки дзвінок-сос, але він не проходив. Андрій чекав на допомогу.

«Я знав, що за мною придуть. Я не знав, чи сьогодні прийдуть, чи завтра, післязавтра, але в тому, що прийдуть я не сумнівався».

Він вирішив не знімати свій помаранчевий гідрокостюм. І раптом почув над головою дзизкотіння. Це був маленький дрон. Андрій зібрався з силами і замахав рукою.

Далі буде…