Синдром надлишку уваги

Інтерв’ю, якого не могло не статися

За ніч анонс нової програми колишнього телеведучого, а нині праворадикального відеоблогера, Такера Карлсона набирає 62 мільйони переглядів. В цій програмі людина, яку син Дональда Трампа на повному серйозі називає можливим віце-президентом Сполучених Штатів, взяла інтервʼю у Владіміра Путіна.

Якби я писала цей текст для західного видання, його треба було б починати з того, що анонс про «брехливе висвітлення російської війни американськими журналістами» вантажиться у мене лише з третьої спроби, бо я сиджу в коридорі: над Києвом у ці хвилини знову збивають російські ракети. Для української аудиторії ця іронія зайва: вона так само щоденно вирішує, на яку повітряну тривогу варто реагувати, а під час якої все ще можна займатися буденними справами. 

Російські пропагандисти, які роками вдають, наскільки все американське погане за замовченням, після приїзду Карлсона до Москви не можуть думати ні про що інше.

Його (начебто приховано) фотографують на балконі Большого театру і (начебто непідтвердженою чуткою про приїзд до Росії) зливають в мережу. На нього чекають під входом до готелю, після того, як він годину провів у адміністрації президента аби спитати: ну як там інтервʼю з Путіним?

Такер з погано прихованим захопленням вдає, що не памʼятає такого прізвища. Навіть це потрапляє до мережі без цензури. Карлсону пропонують провести в Ростові екскурсію “по вагнерівських місцях” і звозити до окупованого Криму. Його б, може, і на окуповану Донеччину чи Херсонщину запросили, але, здається, навіть кремлівська пропагандистська машина відчуває певну межу, за якою вірна праворадикальна аудиторія Карлсона може почати щось підозрювати.

Утім 62 мільйони переглядів анонсу в соцмережі Х - це, звісно, не лише фанати Карлсона. Американська преса обурюється тим, що поки він хвацько розмірковує, як мало журналісти в Сполучених Штатах інформують аудиторію про Росію, двоє журналістів, громадян Сполучених Штатів, просто зараз сидять в російській в'язниці, і переговори про їхнє звільнення поки що марні.

Евана Гершковича, кореспондента Wall Street Journal звинуватили в шпигунстві, бо він робив матеріал про вербовку в ПВК Вагнер і цікавився реакцією росіян на війну.

Журналістку Радіо Свобода Алсу Курмашеву взагалі затримали в аеропорту під час спроби вилітетіти з Росії - начебто через те, що вона не зареєструвалася іноземним агентом.

Матеріали про них мало не в кожному великому і дрібному американському ЗМІ. Однак Такер Карлсон прекрасно знає, що робить, коли своїми заявами про «необхідність обʼєктивності» і «відсутність російської точки зору» збурює своїх колишніх колег. Адже лічильнику соцмережі все одно, з якою емоцією люди заходять на сторінку.

В портфоліо у Карлсона вже є інтервʼю з аргентинським популістом Хавʼєром Мілеєм і угорцем, який згуртував проти себе весь Євросоюз, - Віктором Орбаном. Не варто думати про те, що третє в цьому ряду інтервʼю з Путіним - майстерна спецоперація ФСБ з шантажем чи підкупом. Жодні російські гроші не підкуплять Карлсона так, як його підкупають ці 62 мільйони переглядів самого лише анонсу.

Адже залишившись без телеканалу (власне, він офіційно перестав бути журналістом, коли від нього через божевільні фейки, що почали шкодити не лише репутації, а й гаманцю телеканалу через позови, відмовився навіть республіканський Fox News), Такер Карлсон чудово розуміє: лише велика аудиторія може повернути його у велике телебачення (не обовʼязково власної країни) або привести у велику політику. Це, втім, не означає, що в Росії йому не спробують дати гроші у сірий спосіб (адже всі законні способи давно перекриті санкціями), особливо з огляду на перспективу отримати кишенькового віце-президента США.

Це не перший представник американських ЗМІ, який їде дружити з авторитарним режимом ціною замовчування української правди: в 1932 репортер New York Times Уолтер Дюранті отримав Пулітцерівську премію за серію репортажів про чудеса індустріалізації і колективізації в Радянському Союзі.

Дратувати Сталіна, чий режим надавав Дюранті унікальний для американського репортера доступ, згадками про Голодомор, той спершу не став, а далі - відступати було вже нікуди. Довелося називати інформацію про масове катування українців голодом- фальшивою. Завдяки в тому числі і Дюранті Україна досі змушена доводити до масової свідомості факт геноциду тридцятих. Нічого особистого, просто слава, ексклюзив і премія. Так само, як і Уолтеру Дюранті, Такеру Карлсону начхати на Україну, йому і на рідну державу приблизно так само начахати. Єдине, що має значення - це увага.

Проблема Карлсона для демократичного суспільства, як і проблема Трампа, полягає в тому, що їм вигідно, а точніше життєво необхідно здійняти якомога більше галасу з будь-якого боку. Бо їхні прихильники (як окремі конгресмени) готові пояснювати будь-яке ліберальне обурення бажанням обмежити глядачів і читачів власною, відредагованою точкою зору. Відтак те, що днями на багатомільйонну аудиторію відбудеться відбілювання Путіна руками корисного американця - вже доконаний факт.

Воно не стане чимось принципово новим: в своїй програмі Карлсон і раніше неодноразово повторював дикі тези російської пропаганди на кшталт американських біолабораторій в Україні, які начебто розробляли вбивчі (для росіян?) віруси. Потім російська пропаганда забирала уривки цих передач і поширювала вдома, це прекрасно працювало на внутрішнього глядача. Так само спрацює і це нове інтерв’ю, яке за рахунок скандалу розійдеться набагато ширше за попередні.

Це зворотній бік демократичної поваги до свободи слова, яку авторитарні режими не перше десятиліття використовують в гібридній боротьбі за виживання. Бо демократія розрахована на доросле суспільство, здатне власноруч перемикати канали, обурюватися відвертій брехні чи знизувати плечима у випадку, якщо раптом побачили нісенітницю.

Що ж, Карлсон стане черговим тестом дорослості цього світу.