ЖИТТЯ ТА СМЕРТЬ У ТЯГИНЦІ

Якби на Херсонщині визначали село, яке щодня зазнає найбільшої кількості обстрілів, то на перше місце сміливо могло б претендувати селище Тягинка у Бериславському районі. Село, з якого щодня виїжджає від 7 до 10 людей, не витримуючи обстрілів, але ще понад дві з половиною сотні продовжують жити. Іноді гинуть чи отримують поранення. Село закрите для відвідувачів та журналістів, але нас погоджуються пустити. З нас беруть слово - кожна зупинка буде вкрай короткою, не більше 5 хвилин на одному місці. Якщо обстріл посилиться ( бо немає жодного сумніву, що обстріл буде), то ми відразу їдемо. Наш візит до Тягинки триває не більше як півгодини.

ДОРОГА В ТЯГИНКУ

Тут війна відчувається здалеку - поки ми доїжджаємо до села, над нами летять винищувачі. Ми тривожно завмираємо, хоча і розуміємо, що наші. Сунуть у бік фронта вертольоти - теж наші, і теж поспішають на підтримку. На дорозі - спалена техніка. І окрім нашої, лише дві машини - евакуаційна швидка та старі жигулі, які везуть у причепі деревину - забити вибиті шибки в будівлях.

Нас везе голова тягинської військової адміністрації Микола Яценко. Він сам з цих країв, з перших днів повномасштабної війни мобілізувався у військо, а з липня 2023 став тутешнім головою. Йому в Тягинку доводиться їздити щодня - евакуйовувати людей, возити гуманітарну допомогу, гасити пожежі разом із командою пожежників-добровольців тощо. Наша подорожня розмова - філософська. Про те, чому люди залишаються жити у війні.

«До війни звикають, - пояснює мені Микола Яценко, - живеш у цих умовах вже як зазвичай. Якщо хтось помирає, то якщо це близька людина, то так, звісно, це дуже відчувається, а якщо це був знайомий, то посумуєш трохи і далі живеш».

До війни у Тягинці жило понад 2 тисячі людей, на тепер лишився хіба кожен восьмий житель.

«Багато житлового фонду знищено, якщо раніше були дрібні обстріли - міномет, артилерія, то зараз щільно кладуть градами, КАБів ( керованих авіабомб - ред.) стало менше. Я вам покажу, де бомби падали. Але люди знають, що бомба - нечітка штука, ну влучила та й влучила. А градів бувало, що по 120 приходів в день по селу було», -  ділиться статистикою сільський голова.

Микола порахував: натепер щонайменше половина обстрілів Херсонщини дістається Тягинці.

Перед цим виїздом я читала про Тягинку - тут була турецька фортеця Тягинь, яку атакував ще Іван Сірко. Тут є річки та острови - але все пов'язане з водою на південній війні вкрай небезпечне, і очевидно, що нас туди не пускають і близько. А ще тут всюди пам’ятки боїв запорожців та аж два пам’ятника Богдану Хмельницькому.

На самому початку повномасштабного вторгнення Тягинка опинилася в російській окупації. Село звільнили 11 листопада - в один день з Херсоном.

Те, що ми на місці, відразу не лише видно, але й чутно - торохкає та бабахає.

Але зараз це переважно постріли з нашого боку. Першою ми бачимо зупинку - вона синьо-жовта. І прапор на ній - теж синьо-жовтий. А ще - покручені літери. Якщо до них придивитися, то можна вгадати назву села.

«ЯК ВИ ТУТ ЖИВЕТЕ?»

У прифронтових селах півдня саме це запитання я ставлю найчастіше. Як ви тут живете, хоча по всіх ознаках навколо сама добре бачу - живуть важко, виживають, і часто просто не мають куди їхати.

Місцеві жительки Анастасія та Ніна якраз намагаються затягти у двір молоденьку козу, яку звати Настєю. Коза ще не дає молока, і раніше належала сусідам. Люди вирішили виїхати, але козу із собою не беруть, немає куди забрати, тому лишають сусідам. Разом із козою жінкам дісталися торби їжі. Поки ми говоримо з її новими господарками, коза Настя запхала морду в торбину і цупить звідти цибулину, просто з козячого рота цибулину намагається видерти кіт, ще двоє котів намагаються щось вкрасти з іншої торбини. Котів у Анастасії назбиралось аж 16-ро. 

Ніна про своїх тварин не говорить, сумує, бо приїхали волонтери і забрали з села німецьких вівчарок, яких вона доглядала. Покинутих тварин багато - і всі хочуть їсти.

Десь недалеко свистять міни. Анастасія питає мене «Як там наші хлопці? Наші войовники». Мені видається дивним, що вона питає це в мене, бо до війни вона ближча за мене і щодня бачить, що стріляє і куди. Нас забирають, аби ми не скупчувалися. Анастасія засмучується, що не встигла познайомити нас зі своєю другою козою - Катею.

«ЯК ВИ ТУТ ВМИРАЄТЕ?»

Голова сільської адміністрації показує нам розбиті хати, вказуючи на деякі уточнює - господар просто тут і загинув.

Я прошу заїхати на кладовище, і Микола погоджується - це те, що ми маємо побачити.

Дорога до кладовища - вся у вирвах. Відразу видно - цьому місцю дістається. Микола йде повз могили  - тепер над нами свистять артилерійські снаряди.

На одній з ділянок могили геть побиті, на іншій - свіжа яма. Це для чоловіка, який загинув напередодні.

«Хороша була людина, зерном займався», -  розказує про загиблого Микола. Його так і знайшли - під завалами, поруч із зерном. Останнє поховання - жінка, загинула за тиждень до того. Загалом у селі загинуло близько двох десятків людей. 

На окремих могилах хрести зроблені з двох палок - їхати за хрестом треба далеко, а везти товар, ще й такий специфічний, у село - складно.

Більшість свіжих могил - з поплавленими хрестами, обгорілою проволокою від вінків та геть чорні. Кладовище горіло. У цьому селі немає спокою навіть після смерті.

БЕЗ МОЛИТОВ

У Тягинці досі вціліла церква - вона стоїть на околиці кладовища та й, власне, на околиці села. Церква ціла, тільки от побило паркан та повиносило шибки. Стоїть споруда - без господаря. 

Священник, розказують місцеві, пішов на фронт. Але вирішив, що нині не до капеланства та не до молитов. Воює солдатом. Я біжу повз церкву, і в мене немає до священника жодних питань, бо тут як ніде розумієш - «у Бога є тільки наші руки».