Наталя Нагорна: ЛОВЦІ У ЖИТІ

З Херсона до Карпат вивезли на відпочинок 58 дітей та 14 їхніх опікунів (переважно мам та бабусь). Заїзд триватиме щонайменше місяць, але волонтери, поліцейські та міська влада просять рідних якомога довше залишати дітей у безпеці – термін перебування у карпатських санаторіях херсонцям не обмежують. Найскладніше – аби, збираючись, родина не передумала відпускати дитину.

ТОЧКА ЗБОРУ

Волонтери виїжджають збирати дітей разом із поліцією - о 7 ранку, в броньованих капсулах. Хоча діти живуть під постійними обстрілами, але в жодному разі не можна допустити, аби щось сталося дорогою. Волонтери просять не вживати слово «евакуація», бо воно «лякає батьків». Їм морально легше розуміти, що дитина поїде, відпочине, але в будь-який момент вони можуть поїхати і забрати її додому. 

Волонтерка Катерина Сімакова, яка супроводжує дітей від домівок і залишається з ними в горах, пояснює: хвилювання батьків зрозуміле. А раптом щось станеться вдома, що тоді буде з дитиною? «Батьки хвилюються, й куди дитина їде. Ми намагаємося донести, куди їде, чим буде займатися, хто буде за нею доглядати…» - каже Катерина.

Дитину може супроводжувати хтось із рідних – мама чи бабуся. Наш перший пасажир – Андрійко. Він виходить до нас з піксельною нагрудною сумочкою з синьо-жовтим прапорцем. З ним їде одна з двох бабусь. Та, що лишається вдома, дуже плаче – ростила хлопчика з немовляти. Пояснює, Андрійків тато на війні, вона хвилюється за нього, хвилювалась за Андрійка, коли він був тут, на березі Дніпра. А тепер хвилюється, як він там буде в горах. Десь лунають вибухи, але Андрійко навіть не смикається.

«Спокійно реагую, вже привик» - каже малий. Поліцейські намагаються вдягти на нього дитячий бронежилет, але хлопчик вже дорослий, бронежилет виявляється замалим. Тому Андрій просто регоче з помаранчевої каски, якою йому прикрили голову.

Це селище Антонівка, і місцевий староста Сергій Іващенко радіє – коли ми приїжджали 25 днів тому, в нього було півтори сотні дітей, зараз офіційно - 98.  Є люди, які дітей вивезли в інші райони Херсона, але формально дитина рахується тут -  так є змога отримувати більше гуманітарної допомоги. Але більшість дітей і справді тут, хоча на вулиці їх не побачиш.

«Дуже складно вмовляти батьків робити це (вивозити дітей – ред.), але слава Богу, нам це вдається. Сьогодні будемо евакуювати 13 чоловік з нашого округу. З них 7 дітей. Зараз побачимо скільки буде. Бо у нас двоє відійшло. А одна дитина додалася. Кожен день прильот по округу. Від звичайних мін до кабів».

Дівчинка Єлизавета їде на відпочинок сама -  їй теж пропонують каску, але вона її швидко позбавляється – голові важко, а на рідній вулиці і так звично.

Бабуся відправляє її з великою торбою. І хоче, аби дитина якнайдовше побула в Карпатах:

«Натерпілася тут. Я б согласна, скільки б вона змогла, стільки б можна. Я згодна. Ми раді, що дитина буде в тишині», - радіє бабуся і притуляється до онучки заплаканим обличчям.

Дівчинку Дашу бабуся навпаки - погоджується відпустити не більше як на пару місяців, навіть не розглядає варіант, що дитина може лишитися довше, ніж до нового року. Боїться, бо має досвід «нє-нє, тільки не зимувати, ви що? Бабушка вже один раз стрес пережила – онука забирала з Росії». 

Лілія з валізою, але без дитини. Її син Денис поїхав до Карпат 25 днів тому. Я добре його пам’ятаю, бо хлопчик весь час жартував, смішив весь автобус, щось співав. Лілія вже скучила і хотіла б, аби її 12-річний син повернувся додому, але підлітку подобається, тому мама їде провідати.

«Додому повертатися поки не збирається. Каже, буду тут всю зиму. Йому там дуже добре, там діти, школа очна і дискотеки, і заходи. Він не хоче додому. Тут же нема нічого. Тіки підвал. Я йому 5 разів на день не приготую харчування».

Ліля не поїхала з сином відразу, бо піклується про хвору матір. Чоловік на війні, був поранений, досі шкутильгає, але воює.

У ЦЕЙ ЧАС В ХЕРСОНІ

Тільки-но ми вивеземо дітей, у Херсоні окупанти поцілять у автобус – постраждає семеро людей. Того ж дня вдарять по бібліотеці.

А ще евакуюють півтори сотні пацієнтів – люди потребують медичної допомоги, але лікарні ж теж під обстрілами. Хворих вивезли евакуаційним потягом.

У цей день загалом по Херсону прилетіло 36 снарядів, по Херсонщині – щонайменше  447. І ще 38 авіабомб.

Сухі цифри: на Херсонщині за час активних бойових дій було поранено 72 дитини. Загинуло – десятеро дітей різного віку.

Щотижня у місті народжується 6-7 немовлят. 

«Дітей багато залишилося, понад 5 із половиною тисяч, але Херсон знаходиться в небезпечній зоні. Тільки сьогодні обстріляли район далеко від Дніпра. І артилерія, і гради. Літня жінка загинула в домі. Є поранені. Постраждав один із соцзакладів. Пробито дах - снаряд не розірвався», - розказує Антон Єфанов, заступник начальника Херсонської міської адміністрації.

ДОРОГА ДО КАРПАТ

На дітей та їхніх батьків вже чекають три автобуси, з собою їм дають рюкзаки з їжею, але і батьки дали з собою, аби не зголодніли дорогою. В автобусі гамірно, діти видивляються море, бо їхній поїзд їде з Одеси. Потроху знайомляться. Жартують про війну.

Майже три роки вони не ходили нормально в школу. Хтось давно не спілкувався з однолітками - не інтернетом, не по телефону, а ось так, вживу. 

Їх підвозять просто на платформу. У них два окремих вагони, супроводжуючі і провідники, які допомагають заносити речі. По вокзалу тягнуть десятки піц, іграшки, напої та їжу. Перепитують, чи всі встигають, чи не треба раптом затримати відправлення, щоб усі точно поїхали.

З вагону вони машуть нам руками. Ми полегшено видихаємо. 

ДІТИ НА КРАЮ ПРІРВИ

Наша «експедиція» (давайте називати її цим словом, якщо вже слово «евакуація» лякає), вдало закінчилася. Ось вони, веселі та задоволені, вже передають вітання з Карпат. 

Я дивлюсь на них і згадую  американського письменника Селінджера. Головний герой його роману казав, що єдина справа, якою б він хотів займатися – це ловити дітей над прірвою.

«…табунець малечі грається серед поля — кругом жито й жито, куди не глянь. Тисячі дітлахів, і довкола — жодної людини, тобто жодної дорослої людини. Крім мене, звичайно. А я стою на краю страшнющої прірви. Нібито я повинен ловити малюків, якщо вони підбіжать дуже близько до прірви. Бо вони граються, гасають і не дивляться, куди біжать. А я повинен звідкись вискакувати й ловити їх, щоб не зірвались у прірву…».

Кожен з учасників цієї місії відчуває себе якось так, розуміючи, якою страшною прірвою є для дитини війна. Звісно, з Херсона можна виїхати без поліції та волонтерів, без списків і погоджень. Ходять маршрутки та автобуси, їздить поїзд. Можна сісти в машину. Можна попросити про допомогу сусідів. Але дорослі вперто лишаються, і діти переважно, залишаються з ними. Нікого не вивозять примусово. 

Щогодини чи чуємо вибухи на ворожих позиціях. Тисячі військових намагаються відсунути край цієї прірви якомога далі від дітей.