БІЛОСНІЖКА І КУЛЕМЕТ

Російська волонтерка Зоя Васільчікова ділиться своїми історіями про допомогу українським біженцям після оголошення повномасштабної війни її країною. До вашої уваги історія українців, що рятувались після підриву Каховської ГЕС окупантами.

Мене звуть Зоя. Я росіянка. 24 лютого 22-го року нас усіх придавило чавунним каналізаційним люком. Спочатку ми намагалися виходити на вулиці і кричати "Ні війні", але скоро зрозуміли, що це призводить тільки до запотілих забрал в омонівців і термінів у нас. 

6 квітня я зайшла в телеграм-чат, де було кілька повідомлень про допомогу українським біженцям. Відтоді я волонтерка. Нас 7 осіб. Як самураїв. Ми допомагаємо українцям виїжджати з окупованих територій через Росію до Європи. 

Мене звуть не Зоя. І нас не 7. Просто мені подобається це ім'я і число. Все інше - правда.

БІЛОСНІЖКА І КУЛЕМЕТ

Навесні та влітку 2022-го до Європи виїжджало майже триста людей на день. Волонтери везли і везли їх на пальному з провини, страху і гніву. У режимі "хапай мішки - вокзал відходить" опанували вагон премудростей і налагодили процеси. Пізньої осені, коли подруга привела Ельку [у волонтерський рух], новачки вчилися не на колінах, як у перші місяці, а в досвідчених колег. До наступного літа потік тих, хто виїжджав, повільно знижувався, й іноді здавалося, що вже майже всі з окупованих регіонів виїхали. Але люди все не закінчувалися.

Елька, вражена розповідями про гаряче літо, хотіла навчитися всього, щоб до наступної спекотної пори - якщо вона трапиться - вийшла суперволонтерка, яка не злякається ні-чо-го і вивезе всіх. Вона брала заявки з великими сім'ями і з одинаками, заявки з дітьми і заявки з бабусями, заявки з котиками і собачками. Розпитувала всіх, до кого могла дотягнутися, про все, що спадало на думку. Щойно почула, що групі координаторів вивезення маломобільних людей потрібна допомога, одразу попросилася туди - це були найскладніші заявки. До весни дівчинка із зовнішністю і манерами Білосніжки могла дати фору запеклому логісту, який з'їв на кар'єрних сходах невелику зграю скажених собак.

Вранці після підриву Каховської ГЕС, навчені попередніми сплесками в новинній стрічці, ми вище підтягли штанці й приготувалися до важкого й довгого забігу. У перші дні люди із зон затоплення та й волонтери намагалися зорієнтуватися, де знайти човни, куди плисти, що робити далі, а ми завмерли в очікуванні шквалу. І за кілька діб посипалися заявки з невеликих міст і сіл, назви яких нам запам'яталися назавжди: Олешки, Кардашинка, Гола Пристань, Залізний Порт, Скадовськ, Козачі Лагері...

За понад рік воєнних дій сильні та здорові встигли евакуюватися хто куди. Залишилися ті, хто не хотів або не міг їхати: люди похилого віку, лежачі інваліди, сім'ї без коштів. І ось тепер втративши під водою свої домівки, поїхали і вони.

Контакти волонтерів поширювалися Херсонською областю від тих, хто вже виїхав, по родичах, сусідах, знайомих і знайомих знайомих. Ельці щодня телефонували й писали з невідомих номерів. Одного разу вона почула в слухавці чоловічий голос:

- Доброго дня. Мене звати Сергій. Я ветеран війни.

Елька здивувалася:

- Ветеран?

Виявилося, Сергій - "афганець", який повернувся з тієї війни з пораненням. Живе з мамою, у якої хвороба Паркінсона і глибока деменція. Їхній будинок знищила повінь, після чого їх поселили в пункт тимчасового розміщення в Скадовську. Там не було ані гарячої води, ані світла, ані нормальної медицини. Зате було дуже людно, що для мами із захворюванням, яке загострилося на тлі війни й затоплення, було болісно. Ані обіцяних окупантами пенсій, ані лікування вони так і не дочекалися. Сергій запитав, чи може Елька їм якось допомогти. Єдина допомога, яку вона могла запропонувати - виїхати в Європу.

Сергію надіслали посилання на ресурси з описом умов для біженців у різних країнах. Елька розповіла йому все, що знала сама. І почався практично телефонний роман: наступні кілька місяців Сергій зникав і з'являвся, знову зникав і знову з'являвся. Елька думала, що це затягнеться років на п'ять, і нікуди вони не поїдуть. Він весь час говорив про те, як мамі складно бути постійно з чужими людьми, як важливо відвезти її в місце, де їй забезпечать хороше лікування. За цей час встигли вивезти знайому Сергія, яка спочатку нікуди не збиралася, а просто хотіла в лікарню. А вони з мамою все ніяк не могли зважитися.

Нарешті Сергій зателефонував і сказав, що вони їдуть, але не самі, а з новим другом із ПВР, теж "афганцем". Їхати вирішили до Норвегії, де для мами будуть хороші умови, а отже, легше буде і синові, який багато років тягнув догляд за нею, хоча й сам був не особливо здоровий. Через те, яким нерішучим показав себе спочатку Сергій, Елька боялася, що в дорозі буде багато проблем. Але чоловіки виявилися напрочуд тямущими і зібраними. 

Всю дорогу вони піклувалися про маму Сергія так, як не змогла б жодна професійна доглядальниця. Жінка при цьому не лежала покірно і безслівно на полиці. Її психіка, і без того нестабільна, ще більше розхиталася останніми місяцями життя і поїздкою. А Сергій сказав, що в дорозі мама була сама делікатність, тільки попросила на вокзалі кулемет, бо її втомили люди, що ходили навколо. Сварилася, що чоловіки-нелюди їй не дають картоплю (картоплю пропонували разів вісім) - а хто б не сварився? Кричала на польському кордоні, що її вбивають. А ви б не кричали? Але польські прикордонники через незнання мови пропустили і "вбивць", і їхню "жертву". У підсумку вся компанія щасливо дісталася до Варшави, а звідти - літаком до Осло.

Виїзд до Норвегії дав мамі Сергія шанс на лікування у кваліфікованих і терплячих геронтологів. А в Сергія нарешті з'явилася можливість відійти від неї довше, ніж на п'ятнадцять хвилин на день, і зайнятися своїм здоров'ям. І, що важливо - бачити маму в спокійному стані, в якому вона не була вже понад рік.

Уже з Норвегії Сергій написав Ельці стримано і містко: "Спасибі вам величезне. Я у вас у боргу". Елька подумала: "Світ у боргу у вас за один невикористаний кулемет".