УКРАЇНСЬКІ ІСТОРІЇ РОСІЙСЬКОЇ ВОЛОНТЕРКИ

Російська волонтерка Зоя Васільчікова ділиться своїми історіями про допомогу українським біженцям після оголошення повномасштабної війни її країною. До вашої уваги один із таких спогадів

Мене звуть Зоя. Я росіянка. 24 лютого 22-го року нас усіх придавило чавунним каналізаційним люком. Спочатку ми намагалися виходити на вулиці і кричати "Ні війні", але скоро зрозуміли, що це призводить тільки до запотілих забрал в омонівців і термінів у нас. 

6 квітня я зайшла в телеграм-чат, де було кілька повідомлень про допомогу українським біженцям. Відтоді я волонтерка. Нас 7 осіб. Як самураїв. Ми допомагаємо українцям виїжджати з окупованих територій через Росію до Європи. 

Мене звуть не Зоя. І нас не 7. Просто мені подобається це ім'я і число. Все інше - правда.

ІЗЮМ У ЧАБРЕЦІ

Дочка і дорослий онук Олени виїхали ще до окупації. Олена з чоловіком не хотіли залишати свій будинок на восьмому десятку і залишилися в Ізюмі.

Чоловік загинув під обстрілом наприкінці травня 2022-го. Олену відвезли на швидкій, непритомну, з важкими пораненнями. Донька, яка на той час була у Франції, два тижні намагалася знайти маму. Знайшла в одній із бєлгородських лікарень. Через знайомих вийшла на нас. І почалася важка й довга робота з вивезення Олени до доньки.

До середини червня жінка все ще не оговталася після важких поранень у голову і ноги. Але її все одно виписали - в наметовий табір під Бєлгородом, умови в якому погано підходили навіть для здорових людей. У перші дні після виписки бєлгородські волонтери організували для Олени цілодобовий догляд і допомогли відновити документи, залишені в Ізюмі.

Дочка Олени купила для матері квитки на літак з Таллінна до Парижа. Волонтерка Ірина, яка взялася координувати виїзд до Європи, ледь "спіймала" квиток на нижню полицю на поїзд до Петербурга, звідки до кордону з Естонією - дві з половиною години. Але стан Олени, як і раніше, викликав побоювання. Часом вона переставала розуміти, де перебуває. Рани від осколків постійно сочилися. Лікарі вважали, що їхати вона може, але залишався високий ризик стрибка тиску і крововиливу в мозок із летальним наслідком. Медичні виписки переклали англійською і відправили в авіакомпанію. Після дводенних нарад компанія все ж дала добро на політ із Таллінна до Парижа.

Це була одна з перших заявок Ірини, вона намагалася не упустити жодної деталі маршруту: місце в хостелі заброньоване, машина до Нарви і трансфер до Таллінна організовані, супровід в аеропорту замовлений. Але її все одно накривало хвилями паніки. До літа ми допомогли вже багатьом біженцям, проте достатнього досвіду вивезення маломобільних людей ще не накопичили. А ось випадок смерті в дорозі вже був, і це не додавало впевненості.

Напередодні виїзду Олени з Бєлгорода Ірина заручилася підтримкою москвички Ольги - та запропонувала проконтролювати ситуацію, коли поїзд буде в Москві, і за потреби викликати швидку та організувати госпіталізацію Олени.

Сусідкою Олени по купе виявилася медсестра, і бєлгородські волонтери попросили її простежити за тиском жінки. Тільки наступного дня після приїзду українки в Петербург Ірина зрозуміла, ким були і що везли у величезних баулах попутники Олени, неусміхнена медсестра і два похмурих хлопці. Жодного приємного припущення: контрактники везли награбоване.

З вокзалу Олену відвезли до Ірини додому перепочити, обробити рани і забрати зібрану пітерськими волонтерами валізу з одягом, взуттям, ліками та окулярами. За кілька годин автоволонтерка Олеся повезла Олену і кількох інших біженців до Нарви (у той час у декого ще лишалася можливість їздити власними машинами через кордон і назад).

До Естонії Олена дісталася. Але ось до Франції так і не потрапила. У Нарві її стан різко погіршився. Олеся викликала швидку і наступного дня допомогла з оформленням тимчасового захисту в Естонії, щоб можна було залишитися на лікування.

Олена пролежала в лікарні кілька місяців. Восени до неї з Франції переїхала донька. А в березні 2023-го року їй зробили складну операцію, яка остаточно поставила Олену на ноги після важких поранень.

Олена повністю оговталася і знову стала елегантною літньою дамою, якою і була до війни. Вони з донькою, як і раніше, живуть у Нарві й тепер уже самі допомагають біженцям, які проїжджають через Естонію. Але найбільше вони чекають того часу, коли зможуть повернутися в Ізюм. Там за розповідями доньки Олени влітку цвіте чебрець. І немає нічого кращого, ніж дивитися на захід сонця, сидячи на прогрітій землі серед квітучого чебрецю.

Зоя Васільчікова