Деколонізація Криму. Чому це важливо для України?

Чому розуміти російську колонізацію України слід саме через призму Криму, розповідає історик, кандидат наук, дослідник історії кримських татар Мартін-Олександр Кислий

фото: Crimea Beach Party/Saint Javelin

Ви напевно чули слово «деколонізація». Якщо раніше його вживали лише фахівці, то останнім часом, насамперед після 24 лютого, воно стало вельми широко поширеним. Зрештою, навіть Закон про деколонізацію був прийнятий. Можна почути про деколонізацію свідомості, історії, топонімії та навіть про деколонізацію Росії. Звичайно, після нашої перемоги у цій, безумовно, колоніальній за своїм характером війні. Чому колоніальній? Відсутність лояльності з боку колонізованих непокоїть метрополію, розпалює ресентимент та підштовхує до агресії. Що ми і бачимо зараз. «України не існує», - каже Путін. Але Росія не тільки дискурсивно, але й фізично намагається позбавити Україну суб’єктності та голосу. Росія не просто напала на Україну, але й вкотре паразитує на образі «освободітєля» та «де-нацифікатора».

Деколонізація – є дуже загальним поняттям, парасолькою, під якою можуть поміститися як запровадження стандартів НАТО в ЗСУ на заміну анахронічним і почасти досі радянським нормам, так і внесення змін до Конституції щодо кримськотатарської автономії. Не кажучи вже про свідому відмову кожного з нас від російського контенту в Ютюбі. Так вже склалося, що тривале перебування у складі Російської імперії та СРСР наклало свій відбиток на усі сфери нашого життя. Деякі колоніальні норми жорстоко насаджувались метрополією, деякі поступово та м’яко запроваджувалися, а деякі ми самі вигадали та прийняли за догмати й суспільні норми і навіть не здогадуємось, що вони мають колоніальну природу.

Навіть серед фахових дослідників досі точаться суперечки, чи була Україна колонією. Справді, якщо щодо класичних «заокеанських» колоній, наприклад, Британської імперії, ні в кого не виникає сумнівів, то експансіоністська політика Російської імперії сприймається як належне. Про захоплення Росією нових земель звично говорити як про відвойовування життєвого простору імперії, контроль над власними «ісконно рускімі територіями» чи взагалі, цивілізаційну місію просвітництва відсталих народів. Те саме насаджування російської культури та мови, яке ми ще довго будемо відкашлювати, в уявленні метрополії було «величним даром» темним та неосвіченим аборигенам. Натомість колоніальний характер «приєднання» нових земель та управління ними залишався, та певною мірою, досі залишається поза дужками. 

Те саме стосується і СРСР, якому вдалося майже до самої перебудови зберігати репутацію антиколоніальної держави, що має на меті звільнення та емансипацію народів. Але ми добре знаємо, якою була ціна цієї примарної свободи народів у складі СРСР. До речі, на Глобальному Півдні уявлення про СРСР як анти-колоніальну силу досі зберігається та підживлюється пропагандою Росії, яка декларує себе спадкоємницею СРСР у справі звільнення поневолених народів. Боротьба українців може нарешті змінити статус-кво і показати Росію, а відповідно й СРСР та Російську імперію як колонізаторів.

Зокрема, нещодавно в Києві відбулася важлива подія Crimea Global, у якій взяли участь понад 300 учасників, насамперед з країн Глобального Півдня. Під час конференції теми колоніалізму та деколонізації були в пріоритеті. Річ у тім, що повномасштабна війна Росії проти України підсилила деколонізаційний дискурс не тільки в Україні та регіоні, але й за його межами.

Мені дуже відгукується вислів «З Криму все почалося, ним і завершиться». Взагалі я вважаю, що в багатьох викликах сьогодення Крим є мірилом, таким собі барометром, і розмірковуючи над тією чи іншою проблемою, слід запитувати себе: «а що Крим?».

Коли я чую розмови про деколонізацію, я насамперед думаю про Крим. З декількох причин. Насамперед, саме Кримський півострів історично був поселенською колонією Російської імперії на теренах сучасної України. І зараз залишається у полоні нео-імперських практик окупанта. По-друге, колоніальний статус Криму та його деколонізація нерозривно пов’язані із звільненням України від імперського дискурсу.

Давайте зануримося в історію.

Анексія Криму Російською імперією 1783 року не тільки знищила Кримське ханство як державне утворення та позбавила кримських татар політичної суб’єктності, але й на довгі роки утворила фрейм сприйняття Криму та його історії, фрейм, що є досі живим. В основі цього фрейму лежить міф про “мирне” приєднання Кримського півострова, а також теза про цивілізаційний поступ, який принесла із собою Російська імперія недорозвиненим варварам. Подібний дискурс властивий колонізаторам. Таким чином, Крим перетворився на колонію, а корінний народ, кримські татари, на колонізованих.

Крим у 1820-x роках 

Анексія Криму була перепусткою для Російської імперії у клуб західних колоніальних імперій: відтепер у Росії була своя екзотична орієнтальна колонія. От тільки колонії інших імперій були за океаном. Однак, це не завадило Росії запозичити деякі практики своїх західних «колег» і перетворити Крим на поселенську колонію. Однією з ознак перетворення Криму на поселенську колонію було витіснення корінного народу колонізаторами-переселенцями. Позбавлення землі та релігійні утиски кримських татар змусили корінний народ полишати Крим. Натомість Крим заселявся переселенцями.

Політика витіснення змінила етнічний склад населення Криму, перетворивши кримських татар на меншість на власній землі.

Ті кримські татари, які залишилися на батьківщині, перетворилися на або обслуговуючий персонал для відвідувачів кримських курортів, такою собі екзотикою для «дам з собачками» (тут варто згадати хоча б еротизацію кримськотатарських провідників). Або на відсталих та потенційно небезпечних дикунів. Для прикладу, ісламські мулли сприймалися як агенти впливу Османської імперії, а тому російська адміністрація намагалася контролювати їх призначення.

Кара девір, чорне століття пригноблення колонізаторами, змінилося періодом відродження — уянув девір. 1909 року кримськотатарська студентська молодь заснувала товариство «Ватан» (Батьківщина) та поставила собі за мету звільнити Крим від колоніального ярма. Поява нової кримськотатарської еліти, яка керувалася ідеями націотворення та антиколоніальної боротьби, призвела до створення національної партії Міллі Фірка та проведення Першого Курултаю 1917 року. На жаль, спроба створення Кримськотатарської республіки в Криму була жорстоко придушена більшовиками. Жертвами Червоного терору, направленого на знищення «контр-революціонерів», стали представники кримськотатарської інтелігенції. Однак короткий, але яскравий період революційної боротьби 1917–1918 рр. продемонстрував готовність кримських татар до будівництва демократичної республіки та визнання широкого спектру громадянських свобод.

Повністю викоренити опозиційні настрої владі не вдалося. Видається, що саме з метою контролю над національними спільнотами в СРСР була запроваджена політика коренизації. Контрольована державою емансипація, начебто покликана звільнити народи від відсталості, насправді була продовженням колонізаторської політики імперії щодо поневолених. Нова кримськотатарська інтелігенція та еліта були майже повністю знищені під час Великого Терору 1930х рр.

Депортація кримських татар 18 травня 1944 року була одним з наймасовіших злочинів радянського режиму та завершенням тривалого процесу де-татаризації Криму. Поза сумнівами депортація кримських татар мала геноцидну природу. 

Справді, примусове виселення усього народу з Криму призвело до руйнуваня усталеного порядку життя, соціальної структури та культури народу. В той час як кримські татари були у вигнанні, владою було проведена детатаризація Криму, внаслідок чого змінився образ півострова.

Депортація була не подією, а процесом, розтягнутим у часі, метою якого було знищення народу як цілісної спільноти та позбавлення його сенсів, придатних для консолідації.

Зокрема, розселення народу у віддалених куточках Середньої Азії мало б призвести до асиміляції кримських татар. На додачу, кримські татари були позбавленні власного імені, ставши просто «татарами». Етнонім «кримські татари» зник з переписів населення, енциклопедій та атласів. Така політика «стирання» є властивою колонізаторам. Таким чином вигнання корінного народу з батьківщини є продовженням колоніальної політики імперії.

Після 1944 року доктрина «російського Криму» була запроваджена. Сліди історичної присутності кримських татар, як от мечеті чи кладовища, були знищені, топоніми змінено, експозиції в музеях переписано. Колонізатор крок за кроком створював новий історичний наратив, у якому не було кримських татар. Натомість міф про «ісконно рускую землю» набув значного поширення.

За депортацією кримських татар послідувала ще одна хвиля заселення Криму переселенцями, а Крим остаточно перетворився на всерадянський курорт (улюблене місце відпочинку партійної номенклатури) та військову базу. Місця для звільнених 1956 року зі спецпоселень кримських татар тут, за словами влади, не було. 

Радянська влада твердо стояла на своєму: «кримським татарам добре в Узбекистані, тут вони працевлаштовані, фінансово забезпечені та не збираються втрачати ці привілеї заради примарної батьківщини». От тільки ці привілеї були суто колоніального характеру: влада використовувала освічених та вмотивованих кримських татар як буфер між місцевим населенням (узбеками) та російськими колонізаторами.

Інфографіка: Visuals

Однак, запланована владою асиміляція та вкорінення на чужині депортованих кримських татар не відбулася. Наративи втраченої батьківщини, вкорінені у травму депортації, призвели до появи у спільноті кримських татар ідеї повернення та відновлення власних прав. У вигнанні сформувався образ втраченої батьківщини як місця, до якого обов’язково треба повернутися.

Депортація, метою якої було повне руйнування політичної суб’єктності кримських татар, навпаки вплинула на появу нової ідентичності та спровокувала кримських татар на боротьбу за справедливість.

Національний рух кримських татар був масовим та всенародним. Ідея повернення на батьківщину та ненасильницька боротьба за втілення цієї ідеї змогли об’єднати увесь народ довкола спільної, антиколоніальної за своїм характером, мети. У період між 1967 та 1978 роками кримські татари, попри заборону, намагалися повернутися до Криму.

У червні 1991 року в Криму було проведено Другий Курултай кримськотатарського народу. Серед іншого, на ньому було задекларовано наступне:

- право кримськотатарського народу на самовизначення в Криму;

- культурне відродження;

- цінність кримської землі та природи для корінного народу.

Однак, реальний стан справ був далеким від ідеального. Кримські татари були позбавлені права на землю. Мапа розселення народу кардинально відрізнялася від ситуації до 1944, відбувалася поступова гетоїзація народу. Одночасно глибоко вкорінені стереотипи стосовно кримських татар призвели до шовінізму та дискримінації з боку певної частини слов’янського населення Криму.

Попри розпад Радянського Союзу та проголошення незалежності України (із Кримом у складі), російський вплив аж ніяк не зник з півострова. Колишні місцеві комуністичні еліти залишилися при владі, зберігаючи чималий вплив та виказуючи лояльність одночасно і Києву, і Москві. Присутність Чорноморського флоту РФ в Криму так само ажніяк не сприяла деколонізації та звільненню від впливу метрополії. У поєднанні з кволими українськими державними інститутами та загальною кризою посткомуністичного устрою, всі ці фактори призвели до збереження присутності Росії в Криму.

З Криму все почалося. Саме окупація півострова 2014-го є точкою відліку поточної війни. Ці 9 років стали трагічними для корінного народу Криму, який тільки от напередодні 2014 року почав потроху оговтуватися від наслідків депортації. Заборона Меджлісу, арешти, переслідування, зникнення, вбивства, примусова мобілізація – все це стало болючим нагадуванням про нео-імперіалізм сучасної росії. Слідуючи багатовіковим традиціям колонізації, Росія почала заселяти півострів переселенцями.

Руйнування пам’яток культури, зокрема Бахчисарайського палацу, теж є усталеною практикою культурного стирання слідів корінного народу. Зміна ландшафту внаслідок масштабних будівництв, мілітарізація півострова – вкотре позбавляє народ рідної землі.

Експерти та правозахисники говорять про судові процеси та вивезення в колонії в РФ засуджених кримських татар як про гібридну депортацію. Після початку примусової мобілізації народ згадав про вигнання 19 століття.

Підсумовуючи, після 2014 року, на жаль, ми можемо говорити про реколонізацію Криму.

Суд у РФ незаконно засуджує пʼятьох кримських татар за надуманими звинуваченнями у "тероризмі". Фото: Кримська солідарність

Поки українці нарікають що західні політики та експерти не розуміють сповна колоніальної природи російської агресії, в Україні досі не вирішено питання післявоєнного устрою Криму. Три панівні моделі, а саме (1. збереження автономії яка існувала до 2014, 2. перетворення Криму на область та 3. створення кримськотатарської національно-територіальної автономії в Криму) мають своїх прихильників та опонентів.

Але в гарячих дискусіях не народжується істина, навпаки поглиблюється нерозуміння можливих ризиків невірного рішення.

Заперечення росією самого лише права українців на власну суб’єктність химерно нагадує наше ставлення до Криму та кримських татар. Безумовно, за останні 9 років дистанція між українцями та кримськими татарами суттєво скоротилося. Відтепер для нас чебуреки не обов’язковий атрибут відпочинку на пляжі, а прояв солідарності. Але настав час зробити рішучий крок назустріч.

Проєкт кримськотатарської національно-територіальної автономії вкорінено у ідею відновлення справедливості, подолання наслідків депортації 1944 року, - ідею, яка є деколоніальною за своєю природою. Національний рух кримських татар був антиколоніальний за визначенням. Натомість відмова у праві на самовизначення народу має колоніальний характер та є наслідком довготривалого панування російського імперського дискурса. Якщо ми справді хочемо деколонізуватися, звільнитися від впливу метрополії, ми повинні бути готовими до справжньої солідарності. 

Тим паче ми потребуватимемо підтримки та допомоги корінного народу у справі відбудови та відновлення деокупованого Криму.

Справді, проєкт кримськотатарської автономії потребує значної роботи. Але говорити про те що кримські татари не готові до цього нагадує колонізаторське кліше про незрілість та відсталість колонізованих. Українці мають свою довгу історію перебування у статусі «молодшого брата», «підкореного», «позбавленого прав та голосу». Прямо зараз відбувається війна за існування України як держави та українців як нації. Тому, мені здається, ми сповна повинні розуміти потреби та загрози які стоять перед кримськими татарами.

З огляду на історію поселенської колонізації Криму, витиснення корінного народу, знищення його інститутів та створення імперських історичних міфів та наративів про квазі-російський Крим, ми зобов’язані докласти значних зусиль аби наш дискурс щодо Криму та кримських татар був справді деколонізаційним. Перемога України має усі шанси стати початком деколонізації росії. Хоча це зовсім не буде просто. Але буде дуже образливо, якщо на тлі усіх наших успіхів та звитяг деокупація Криму не дорівнюватиме деколонізації.