Передвиборні кроки до третьої світової

Немає сумнівів, цього тижня більшість американських сенаторів проголосують за надання Україні (а також Ізраїлю і Тайваню) фінансової допомоги. Але далі законопроект спуститься на розгляд до Палати представників. Спікеру якої найпалкіші прихильники Дональда Трампа в Конгресі відкрито погрожують відставкою в разі, якщо він винесе питання про допомогу Україні на голосування.

На відверте запитання - чи може він пояснити українцям, яким чином «широка двопартійна підтримка», про яку говорить чи не кожен американський політик, співіснує в одній реальності з цим глухим кутом, куди Конгрес завели виборчі амбіції головного кандидата в президенти від республіканців, - голова постійного комітету з питань розвідки Палати представників Майк Тернер (теж республіканець) відповів лаконічно: обидві палати не можуть затвердити фінансування самих Сполучених Штатів на поточний рік (до березня все тримається на тимчасовому законопроекті. - Я.С.), тож дискусії тривають. 

В рамках цих дискусій в Cенаті Ден Салліван, республіканець з Аляски, заявив: «Неможливо ділити стримування, неможливо ділити довіру до Америки. Не можна сказати: ми будемо дуже сильними в Тайванській протоці, але знаєте, щодо України - без проблем». 

Спливає другий рік повномасштабної війни, а Україна залишається для багатьох на капітолійському пагорбі тим самим, чим була ще в 2021 році: жовтою карткою для Китаю, попереджувальним механізмом: не варто намагатися захоплювати Тайвань силою, бачите, що відбувається з агресором. 

Колумніст Bloomberg Ніл Фергюссон попереджає: якщо Сполучені Штати допустять поразку України, Ізраїлю чи Тайваню - домашні наслідки для них будуть страшнішими за новий 9/11. Але навіть цей підхід тріщить по швах на кожному новому виборчому мітингу Дональда Трампа. Протягом доби з моменту, як він буквально заявив, що заохочував би Росію нападати на членів НАТО, які не сплачують внесків, ліберальна американська преса поступово піднімала цю новину у верстці з пʼятого-шостого місця на перше: начебто спочатку не могла повірити почутому і лише потім отямилася і зрозуміла, наскільки серйозна погроза всій західній безпековій архітектурі лунає від людини, яка з приблизно 50-ти відсотковою ймовірністю наступної зими повернеться до Білого дому. 

Тим часом Такер Карлсон, улюблений блогер Трампа, який навіть для республіканського Fox News виявився занадто радикальним, і торік був звільнений після низки багатомільйонних позовів, поширює на весь світ двогодинну обсесивну маячню Путіна, вганяючи в ступор навіть власну аудиторію, зате набираючи двісті мільйонів переглядів у соцмережі Х за кілька діб. Це непоганий крок для того, аби остаточно завʼязати зі спробами видавати себе за журналіста і податися в політику, для Трампа він стане чудовим номером два. Звучить абсурдно? Абсолютно. 

Не менш абсурдно два роки тому звучало б припущення, що президент Росії на американську камеру виправдовуватиме вторгнення Гітлера до Польщі і одночасно звинувачуватиме українців у нацизмі. 

Десятки політологів протягом десятиліть сперечалися, чи призвела американська політика стратегічної невизначеності, в тому числі висловлювання одного з архітекторів НАТО, держсекретаря Ачесона до нападу КНДР на Південну Корею, підкріпленого Китаєм та Радянським Союзом. Адже 12 січня 1950, звертаючись до гостей Національного прес-клубу, той провів межу, яку американці готові були захищати силою на Сході: Японія, острова Рюкю, Філіппіни. Корея і Тайвань залишилися за нею, цілком “доступні” для спроби червоного вторгнення, як вважали деякі експерти, посилаючись на розсекречені радянські документи, згідно з якими Сталін дозволив Кім Чен Іру нападати на Південну Корею за два тижні після виступу, 30 січня. 

Прихильники Ачесона натомість стверджують, що рішення Сталіна про напад грунтувалося на недовірі до американських заяв і переконанням: якщо залишити все як є, американці розбудують в Південній Кореї достатньо військового потенціалу, аби вона завоювала Північну. І промова Ачесона нічого радикально не змінила, бо змінити не могла.

Корейська громадянська війна на виснаження точилася три роки, втягнула в себе 16 держав-союзників в складі Об'єднаних збройних сил ООН, усі вони нічого не змогли зробити з безперервним китайським людським ресурсом і зрештою закріпили поділ колись єдиної держави Корея по 38-й паралелі. З цим поділом досі не згодні ані в Сеулі (Південна Корея так і не підписала мирну угоду 1953 року), ані в Пхеньяні (Північна Корея до останнього теж трималася тези, що насправді країна одна і рано чи пізно має об'єднатися, але цьогоріч онук засновника авторитарної династії Кім Чен Ин раптово вирішив змінити конституцію і назвати Південну Корею окремою державою та - головним ворогом Північної). 

Для розуміння того, наскільки вибухонебезпечним в будь-який момент може стати протистояння двох Корей, достатньо знати, що багатомільйонний хайтековий мегаполіс Сеул знаходиться усього в сорока кілометрах від кордону. Для розуміння того, наскільки швидко напруга може ескалювати, треба тримати в голові два факти: Росія вже обстрілює Україну північнокорейськими ракетами, а Путін зібрався в гості до Кім Чен Ина. На початку року американський аналітичний центр “38 паралель” назвав становище на корейському півострові найнебезпечнішим з п’ятдесятих років минулого століття. І нагадав: Північна Корея вже володіє 50-60 ядерними боєголовками, які здатні поцілити і Південну Корею, і Японію, і Гуам - острів, на якому розташована найбільша військова база США в Тихому океані. 

Якщо в 1950-му Сталін і Мао дійсно могли помилятися щодо американської політики, цьогоріч поведінка американського Конгресу не може залишити сумнівів ані у Путіна, ані у Сі Цзіньпіна: якщо дозволити Кіму втілити свої ядерні амбіції в реальність, це ризикує паралізувати й без того неспроможні за два місяці ухвалити допомогу своїм стратегічним партнерам Сполучені Штати, аби Москва і Пекін спокійно домагалися своєї мети в інших місцях. 

В зверненні до китайців 31 грудня Сі Цзіньпін пообіцяв: возз'єднання Китаю і Тайваню - неминуче. На відміну від нього, у Путіна, скільки б він не морочив світу голову криптоісторичними вигадками, немає геополітичної мети, йому просто потрібна влада - бо варто їй похитнутися, до Міжнародного кримінального суду, який торік видав ордер на його арешт, Путін просто не доживе. 

Послухавши його інтервʼю, американський історик Тімоті Снайдер підсумував: керманич Кремля “зізнався, що хоче зруйнувати Україну, бо не знає, що таке Росія”. 

Але два роки повномасштабної російської агресії доводять геть інше. 

Путін чудово розуміє, чим потрібно годувати росіян, аби вони і далі терпіли його при владі. Йому зручно в державі, яка веде війну на виснаження - і України, і всього західного суспільства; йому зручно в державі, обкладеній санкціями з усіх боків, бо ці санкції йому допомагають обходити і умовно нейтральні країни, і жадібні до грошей компанії країн, які ці санкції наклали; йому зручно чекати на наступне президентство Трампа і продовжувати розбурхувати американське суспільство через соцмережі, і найголовніше - йому треба докладати до цього все менше зусиль.

Бо в очікуванні виборчого реваншу - а такого в історії Сполучених Штатів не траплялося вже 70 років - республіканці роблять все самі. Щоразу обираючи не сваритися з можливим майбутнім президентом, вони на крок наближають повномасштабну Третю світову, про яку з кожним місяцем все серйозніше говорять на багатьох аналітичних майданчиках планети.