ВІЛЬНИЙ ПРАВИЙ. ЯК ЗВІЛЬНЯЛИ ХЕРСОН

Рівно рік тому у Херсоні по всіх дорогах носилися та сигналили машини. Люди вийшли на вулиці і обіймалися навіть із незнайомими. Випили чи не всі запаси алкоголю у місті. Дістали зі схованок синьо-жовті прапори і кричали від радощів на центральній площі. Їздили з прапорами по місту. З їхнього так раптово окупованого міста на лівий берег Дніпра повністю вивели військове угрупування росіян. Людині, далекій від південного фронту, тоді, та й зараз, могло б здатися, що росіяни просто «зібрались і пішли», але цьому «добровільному виходу» передували вдалі військові операції збройних сил, партизанський рух та застосування нового далекобійного озброєння.

З РЕЧАМИ НА ВИХІД

Щоби вийти з правого берега Дніпра і перейти на лівий, окупантам знадобилося три доби. Саме стільки, за скільки вони планували дійти до Києва на початку вторгнення.

Це був черговий «жест доброї волі», який «Міноборони Росії» тоді сформулювало так:

«На Херсонському напрямку сьогодні о 5 годині ранку за московським часом завершено перекидання військ на лівий берег річки Дніпро. Жодної одиниці техніки та озброєння на правому березі не залишено. Всі російські військовослужбовці переправились на лівий берег Дніпра. Об’єднання та військові частини зайняли заздалегідь  підготовлені в інженерному відношенні оборонні рубежі та позиції».

Російські «воєнкори» повідомляли, що за ці три доби вивели 20 тисяч окупантів та 3,5 одиниці військової техніки.

За собою російська армія остаточно підірвала Антонівський міст, який був головним переїздом між берегами Дніпра.

Сергій Нуженко/Радіо Свобода

Окупанти називали цей вивід «перегрупуванням». Хоча забутих та покинутих російських солдатів ще протягом певного часу відловлюватимуть в ході численних зачисток.

Головнокомандувач Збройних сил Валерій Залужний тоді прокоментував події на Півдні як результат тривалих дій оборонців.

«За кожним так званим «жестом доброї волі» противника  стоять колосальні зусилля наших військ. Так само, як ворог відходив з Київщини та Харківщини, залишав острів Зміїний, ймовірний вихід з Херсона  - це результат наших активних дій»

Ця частина військової операції тривала понад 10 місяців – в результаті вдалося звільнити правий берег Дніпра, майже всю Миколаївську область (окрім досі окупованої Кінбурнської коси) та єдиний раніше захоплений обласний центр – місто Херсон.

ПОЧАТОК ОФЕНЗИВИ

Початок звільнення Херсонщини речники війни оголошували кілька разів.

Спочатку про це оголосив генерал Марченко, якого на Півдні підписували просто "генерал ЗСУ", не пояснюючи його функціональні обов’язки та зону відповідальності.

Вже в середині червня він заявляє: коли боєприпаси дадуть, контрнаступ можливий до кінця літа.

Вже 9 липня лунає кілька заяв із центральних органів влади про те, що контрнаступ от-от почнеться. Жителям Херсонщини радили або виїхати, або обладнати собі укриття, аби пережити звільнення регіону в умовній безпеці.

У першій половині серпня у локальний наступ пішли росіяни -  зокрема на кілька днів встановили частковий контроль над селищем Благодатне на Миколаївщині, але їх вдалося зупинити.

Контрнаступ починається в останні дні літа. 

Увагу від операції на півдні вже за тиждень від її початку суттєво відтягнула на себе вдала харківська контрнаступальна операція. Вона ж примусила росіян відтягнути частину сил на Схід.

На Півдні відразу стає зрозуміло: тут так швидко, як на Харківщині, не буде. У вересні дуже відчутно -  почалося.

Більше вибухів, більше обстрілів, більше атак. Але тепер не замовкає і наша зброя. По селах та містечках вздовж лінії фронту стає більше військових, техніки, різноманіття шевронів та бригадних знаків розрізнення. Тільки я можу сходу назвати щонайменше 10 бригад (механізовані, ТРО, гірсько-піхотні, мотопіхотні, артилерійські, морської піхоти тощо), які брали участь у звільненні Миколаївщини та Правобережжя Херсонщини безпосередньо під час наступу. Плюс, звісно ж, сили спеціальних операцій та головного управління розвідки. Все це відбувається за активної підтримки місцевого населення.

Лінія фронту складна. Особливо для бригад та військових, які звикли воювати на Донеччині та Луганщині – тут навіть форма не дає змоги нормального маскування. Замість лісів, ярів та селищ – безкінечні поля, які весь час палають, зрошувальні канали, нечасті та негусті посадки. Періодично з’являється інформація про звільнені села, але доступ журналістів до цих місць обмежують – звільнені території повертаються переважно вщент розбитими. Зайняті українською армією, вони залишаються під щільним вогнем противника.

Наприкінці окупанти проводять незаконний референдум, за результатами якого оголошують анексію Херсонщини та окупованої Снігурівки. Анексія тривала менше двох тижнів.

РЕЖИМ МОВЧАНКИ

Більшість воєнних операцій на Півдні проходить у режимі мінімального висвітлення у засобах масової інформації. Через це іноді складається помилкове враження, що війна за Південь не така інтенсивна, як, наприклад, за Схід чи за Північ. Особливість висвітлення війни на Півдні була в тому, що журналістам заборонили оголошувати назви бригад, населених пунктів, позивних бійців тощо. Через це інформація, яка потрапляла в загальний простір, часто виглядала як поверхнева. Більшість новин, які вдавалося висвітлити журналістам, стосувалися насамперед наслідків тероризму у Миколаєві та селах другої лінії оборони.

ДАЛЕКОБІЙНІ «ХИМЕРИ»

Щоразу, коли українцям дають новий вид озброєння (зазвичай, не в тій кількості, яка потрібна, і не в ті терміни, які дали б здійснити нові прориви), я знову починаю ставити військовим одне й те саме запитання: «Чи може ця нова зброя допомогти оборонцям здійснити перелам на фронті?». Звісно, один вид озброєння не може вирішити долю цілої війни, але влітку на Південь дісталися хаймарси. 

Хаймарси потужно ламали логістику окупанта. Завданням збройних сил на той момент було – обрізати канали постачання  боєприпасів, продуктів, доставки самих окупантів тощо. Великі боєголовки та відстань, з якої можуть працювати хаймарси (до 90 кілометрів), робили свою справу. Вони зруйнували те, що потрібно було розбити ще на початку повномасштабного вторгнення – зупинили рух мостами, перерізали залізничне сполучення з Херсоном. Хаймарси залишили окупантам тільки один шлях – вантажівками через понтони та переправи. Тут вже поралася артилерія, дрони тощо. У жодному разі не знецінюю кожну кулю чи снаряд випущений в бік ворога, але хаймарси давали змогу розбити склади боєприпасів та скупчення росіян.

Чи вдалось би зробите те саме, але без хаймарсів? – можливо, але з іншими втратами та за інший проміжок часу.

КРАЙ ПАРТИЗАНСЬКОЇ СЛАВИ

Так я називаю Херсонщину. Саме це місто, будучи 10 місяців в окупації, чинило ворогу чи не найбільший спротив. Конкурувати в цьому  із Херсоном може хіба що Бердянськ.

У березні 2022-го моє серце завмирало. Крізь колони окупантів проходить натовп із синьо-жовтими прапорами. Це мітинги у місті, яке вже більше тижня в повній окупації. Херсонці кричать зрозумілою окупантам мовою: «Фашисты! Фашисты!». Лунає звук автоматної черги. Обурена жінка каже: «Они стреляют – пытаются напугать!». У її голосі немає страху, тільки злість на ворога.

Ворожі білборди у Херсоні заляпані фарбою.

Автівки з окупантами та колаборантами з’являються в новинах обгорілими та підірваними.

І з цього очевидно – у місті працює підпілля.

Проїхавши іноді два десятки блок-постів, у місто і назад прориваються автівки.

Потрібно доставити вибухівку, елементи майбутніх саморобних боєприпасів.

Це були таємні операції – поки не розсекречено, скільки людей у них брали участь, скільки було вибухових пристроїв, скільки людей попалися, намагаючись зробити прикрість (або краще смерть) ворогу, невідомо, чи вижили вони після цього самі.

Це не були професійні диверсанти. Це були херсонські партизани, які відмовлялися жити під російськимпрапором.

Машини горіли. І партизани були. І є. Частина з них приєдналася до оборони краю, вже вдягнувши форму  зі зброєю в руках. Тут важливим було ще й інше. Кожна локальна акція помсти грала важливу психологічну роль. Для окупантів – як нагадування, що тут їм не раді, і смерть може підстерегти і в глибокому, здавалося б, тилу. Також ці акції помсти були важливими тим, хто чекав на визволення. Загалом люди схильні асимілюватися, пристосовуватися до важких умов, звикати до думки, що їхнє звільнення не є можливим, а «жити якось треба». Але кожен заляпаний рекламний щит чи палаючий окупант мав нагадати місцевим – за вас борються, наші йдуть, свої поруч.

І помстяться за кожного. Зокрема, за вбитих у Бузковому парку.

БУЗКОВИЙ ПАРК 

На цьому місці тепер стоїть дерев’яний хрест. У пам'ять про бій, який відбувся тут 1 березня 2022 року і тривав не більше як півгодини. Тоді чотири десятки бійців тероборони Херсона взяли автомати і коктейлі молотова та  вступили у бій з росіянами. Вони чекали, що це буде бій із піхотою, але росіяни вже окупували Чорнобаївку і заходили в обласний центр на броні. Загинуло щонайменше 24 людини. Це не був справжній бій - росіяни фактично розстріляли людей, тіла яких потім довелося ховати місцевим. Згодом все місто було окуповане.

Я згадую про цей бій останнім (хоча він був серед перших), тому що (принаймні мені так здається)  він прирік Херсон на опір. Довелося чекати ще довгі 8 місяців,  довелося боротися таємно. Зараз вільне місто під постійними обстрілами, зі щоденними жертвами та руйнуваннями. Але це той самий Херсон, за який його жителі боролися  в окупації та безнадії. І наразі перемогли.