Вже світло. Українські історії російської волонтерки

Російська волонтерка Зоя Васільчікова ділиться своїми історіями про допомогу українським біженцям після оголошення повномасштабної війни її країною. До вашої уваги один з таких спогадів.

Мене звуть Зоя. Я росіянка. 24 лютого 22-го року нас усіх придавило чавунним каналізаційним люком. Спочатку ми намагалися виходити на вулиці і кричати "Ні війні", але скоро зрозуміли, що це призводить тільки до запотілих забрал в омонівців і термінів у нас. 

6 квітня я зайшла в телеграм-чат, де було кілька повідомлень про допомогу українським біженцям. Відтоді я волонтерка. Нас 7 осіб. Як самураїв. Ми допомагаємо українцям виїжджати з окупованих територій через Росію до Європи. 

Мене звуть не Зоя. І нас не 7. Просто мені подобається це ім'я і число. Все інше - правда.

ВЖЕ СВІТЛО

Коли Марина прокинулася, було вже світло. Або ще світло. Наприкінці травня в Петербурзі "ще" і "вже" - майже синоніми. Тут же за звичкою взяла телефон і побачила повідомлення від Станіслава: "Аллочці погано, вона в паніці. У мене підскочив тиск. Допоможи, будь ласка."

Алла і Станіслав приїхали в Естонію кілька днів тому. До цього Марина зустріла їх з поїзда на Московському вокзалі в Пітері. Залишила ночувати в себе, а наступного дня проводила на маршрутку до естонського кордону. За кілька годин, які вони провели разом, ця пара справила враження незламних, сповнених надії людей.

До війни вони жили в селі недалеко від Харкова в будинку з пташником і городом. Незважаючи на пенсійний вік і господарство, що вимагає чималої праці, обидва продовжували працювати. Алла - продавчинею в місцевому магазині, Станіслав - автомеханіком. Діти навчалися в Харкові й часто відвідували батьків.

Війна розділила родину. Син і донька під час найважчих боїв у Харківській області змогли евакуюватися на південь Німеччини. Батьки ж потрапили в окупацію. Вони залишилися без роботи, але в них усе ще було господарство з птахом і городом, яке вони намагалися підтримувати всю першу воєнну весну. 

Через постійні обстріли наприкінці березня їм довелося перебратися в підвал будинку.  Електрики на той час у селі не було, і з запасами замороженої птиці вони розпрощалися. Їли саморобну тушонку. Їжу готували на багатті. У години затишшя займалися городом. Посадили і навіть підсапали картоплю, обробили полуницю. Алла і Станіслав продовжували чіплятися за залишки звичного побуту.

У травні в їхній город із різницею в кілька тижнів влучило два снаряди. Перший вибив скло в будинку і погубив посадки. Другий "приліт" був такої сили, що вхідні двері злетіли з петель. Після цього надія на життя в улюбленому домі зникла остаточно.

У сусіда, одного з небагатьох у селі, залишилася автівка на ходу. Вони домовилися з ним їхати в бік Бєлгородської області. У дві великі картаті сумки покидали те, що було з одягу в підвалі. І ледь дочекавшись світанку і закінчення комендантської години, рушили в дорогу.

Родичка Алли, яка давно жила в Ярославлі, розуміла, що вони зі Станіславом не залишаться в Росії. Вона знайшла волонтерів, які обіцяли допомогти виїхати до дітей у Європу. Дорога вийшла абсолютно звичайною: поїзд до Петербурга, нічліг перед подальшим відправленням до Івангорода, перехід через кордон до Естонії, жодних ексцесів.

Зазвичай шлях через Росію займає кілька днів. За цей час біженцям допомагають кілька волонтерів. Знаходять і збирають необхідний сезонний одяг і взуття, предмети гігієни, ліки, їжу в дорогу, валізи на коліщатках замість незручних баулів. Організовують нічліг, купують квитки на транспорт, підвозять на особистих автомобілях там, де транспорту немає. Людей передають із рук у руки. Господарям квартир, де біженці ночують, і автоволонтерам, які допомагають дістатися до кордону, дістається найскладніша робота - вислухати, заспокоїти, обнадіяти. І навіть вони не завжди можуть розпізнати травму, яку війна завдала конкретним людям. 

Алла і Станіслав - стійкі, повні життя - зламалися, коли найважчу частину шляху було пройдено. Коли до зустрічі з дітьми залишалися лічені дні. 

В Естонії їм належало провести кілька днів в очікуванні літака до Німеччини. Їх поселили в хостелі недалеко від центру Таллінна. Хостел розташовувався в підвальному приміщенні. Це не був підвал в окупації, там була електрика, вода, чиста постіль, там було затишно і безпечно. Але в Алли сталася серія панічних атак, а в Станіслава почав зашкалювати тиск. 

"Ти ж бачила нас", - писала Алла Марині, - "Ми адекватні люди. Але я не можу, мені страшно, я задихаюся в підвалі, а чоловік не може встати з ліжка".

Іноді здається, що найстрашніше вже позаду. Але раптом безпека приносить не полегшення, а біль. Той самий біль, який заглушав жах того, що відбувається навколо.

На декілька днів, що залишилися до відльоту, Аллу і Станіслава переселили в інший хостел. Там вони могли бачити небо з вікон своєї кімнати. Зрештою, вони благополучно дісталися Німеччини і в аеропорту одного з південних міст цієї країни обійняли своїх дітей.