СЕЛА, В ЯКИХ НЕ ОГОЛОШУЮТЬ ПОВІТРЯНУ ТРИВОГУ

П’ять історій з Миколаївщини як люди навчилися жити в умовах війни. Селяни та містяни живуть під постійними обстрілами - з мінометів, систем залпового вогню. Вони пережили ракетні атаки та авіаудари. Вони знаходяться під постійними вогнем і настільки близько, що якби їх повідомляли, то сирени чи інші сигнали лунали там без перестану. Тут не зачиняють магазини, коли йде бій. Звісно ж, у тих випадках, якщо магазин досі не розбомбило. Ми спеціально не називаємо населені пункти і більшість імен їхніх жителів.

СІЛЬРАДА, НА ЯКІЙ ЗАВЖДИ ВИСИТЬ ПРАПОР

Ми підходимо до будівлі і майже відразу падаємо на землю - гучний приліт десь неподалік. Голова селищної ради Наталя, яка нас супроводжує, залишається стояти.

- То вони наших артилеристів шукають. Це ще не по нас, - заспокоює вона.

Біля порогу вмивається смугаста кішка. Єдина, хто залишається жити біля будівлі, де ми лежали поруч

- сюди вжі 6 разів прилітали ракети. 

- Вперше якраз на наступний день, як я виселила звідси сторожа, - каже Наталя, - пощастило просто. А в мене тут вазонів було, штук двісті, я вже й не рахувала останнім часом. А в шафі - мої сукні вишиті. Я потім туди до шафи долізла. Дістала. А чого вони мають там пропасти?

Будівлі майже дві сотні років, колись належала поміщикові, а потім стала сільрадою. 

- І чого сюди весь час бити, вже ж нічого і нікого тут нема, - обурюється Наталя.

Насправді є. Кішка, яку ми зустріли біля порогу привела тут кошенят. Малі виросли геть дикими і до людей виходять лише зрідка.

Поруч квітнуть троянди. Запах розноситься довкола.

На будівлі висить прапор. Він дуже вигорів на сонці.

- Може, вони по ньому стріляють?

- Вони його збивають, а ми знову вішаємо. Вони збивають, а ми знову вішаємо…

Я не розумію, чим саме сюди били, інакше можна було б приблизно порахувати, скільки грошей витрачено на збиття прапору та терор котенят. Але це і не має сенсу.

-Стріляють, бо є чим. А ми все одно будемо вішати цей прапор. Пішли б вони…

ШКОЛИ, В ЯКИХ НЕ БУДЕ 1 ВЕРЕСНЯ 

Ми заїжджаємо в три школи на різних ділянках Миколаївщини. Школа після обстрілу з артилерії, школа після авіаудару та ще одна - після влучань ракет. Артилерія вибила усі шибки і через вікна визирають фіранки. Цікаво, чи скидалися на них місцеві школярі.

Дуже багато «запасних виходів». Прильоти наробили діромах у стінах. Школа - наче великий шмат сиру. Поруч - спортзала. Шматок сиру поменше. В селі немає жодної дитини. Нам не дозволяють зайти всередину, тому що дірок може в будь-який момент стати більше.

У школі, яка пережила авіаційні удари, загинув директор. Лише по окремих деталях можна зрозуміти, що саме було на місці куди прилетіло найдужче. Ось тут лежить баскетбольне кільце. Ймовірно, тут була спортзала. Ось тут був клас молодшої школи, парти геть маленькі. Однієї стіни немає. Біля стіни стоїть ікона. І піаніно. Звісно ж, «Україна».

Бетонні плити переламані, наче пінопластові. Школу доведеться будувати наново. Бо більшої частини будівлі просто немає. Кожна дитина колись мріяла, щоби зі школою щось сталося і було непотрібно туди ходити. Але, ймовірно, вони не це мали на увазі.

Школа після ракетних ударів виглядає храмом української мови. На стінах - цитати українських класиків. Окрема ділянка коридору відведена під рекламу української мови:

Я думаю українською. 

Я пишу українською.

Я мрію українською.

Я читаю українською.

На вулиці розбитий шкільний автобус. Одна з дошок висить на вулиці. Ми намагаємось знайти в школі крейду, щоби написати на дошці, але знаходимо покинуті комп'ютери та електронні дошки. Здається, їх немає тільки в тому кабінеті, який переробили під етномузей. Тут колиска, піч, горщики і рушники. Колись тут жили окупанти. Ця школа могла б їм багато пояснити - наскільки українським може бути український південь. Тут може здивувати кількість сучасної техніки і давньої історії.

В одному з кабінетів ми все ж знаходимо шмат крейди. І пишемо на дощці, що перше вересня все ж колись настане.

БУРЯК, ЯКИЙ ЦИТУЄ БАНДЕРУ 

Військові везуть нас на своїй машині, і під ногами тріщить розбите скло. Удари реактивними системами зачепили старенького позашляховика. Авто не втратило змогу їздити, але позбулося декількох вікон. Влітку так навіть комфортніше.

- Що це у вас за вентиляція така?

- Це нам наші «браття»-москалі зробили запасний вихід, щоб ми мали куди вилізти, та й щоб прохладно було, трохи жарко в Миколаївській області. А на цьому місці була розбита російська колона. Он, бачите, каски валяються, техніку розтягнули місцеві. 

Місцевих ми зустрічаємо лише в двох точках села. Спочатку у автомайстерні. Тут ремонтують техніку і тут же й живуть у підвалі, який раніше використовувався, аби було зручно колупатися в нижній частині машин.

- Нас тут шестеро ночує. Я-то рідко спускаюсь, але жінка спить там.

У автоямі в рядок застелені військові спальники. Відразу стає очевидно - «репарації» російських окупантів.

- Вони тікали, позалишали спальники, а ми їх забрали собі, ще ковдри позносили. Чого їм пропадать? А так хоч переночувати можна - пояснює нам автомеханік.

Й без того гаряче повітря просякнуте димом. Горять поля. Горить зерносховище. Єдине підприємство, чию роботу в цей момент ще можна було б поновити - цукровий завод. Він великий і зруйнувати його «під нуль» росіянам не вдалося. Потужності збережені, але хто ризикне під'їхати сюди вантажівкою з буряками чи вивести на роботу персонал?

Обстріл майже відразу заганяє нас до сховища.

Місцевий підвал за рівнем комфорту - наче підземний замок. З ліжками і диванами, де можна перечікувати обстріл навіть лежачи. Сюди долітають міни - це означає, що ворог лише в кількох кілометрах.

Нас супроводжує переселенка з Херсонщини, яка зробила тут дві алеї - перша алея з осколків всього, що прилітало на їхній завод - від дрібних осколків і до величезних уламків металу. Друга - з відер і банок, в які збирають місцевий дефіцит - дощову воду.

На завод вже мали б звозити свіжий врожай буряків.

Але буряк тут лише один.

Це пам'ятник. Він стоїть на постаменті. Коренеплід висічений із каменю. Листя - металеве, під золото. Пам'ятник стоїть на постаменті. Золота табличка на ньому цитує Степана Бандеру.

- Ніщо не зупинить ідею, час якої настав - повторює гасло

цукровий буряк з Миколаївщини.

- Ви не знаєте, чому буряк цитує Бандеру? - запитую я. 

- Ну, хороша ж фраза, - пояснюють мені місцеві.

Я погоджуюсь - і з місцевими, і з буряком. Хороше гасло. Хоча несподівано було прочитати його на постаменті цукрового буряка із золотим листям серед обстріляної Миколаївщини.

МАРШРУТКА НА ПЕРЕДОВУ

Цей маршрут стартує з найбільш обстрілюваного району Миколаєва. Він називається Корабельним, але місцеві жартома називають його «кораблядським». Дуже легко зрозуміти і чому, якщо ти там хоч раз переночуєш.

Передова тут в парі десятках кілометрів, і весь час чутно бахкання і гупання боїв. Якось ми ночували в цьому районі, але в ту багатоповерхівку прилетіли залишки касетного боєприпасу, і в квартирі, де ми спали, винесло шибки.

Маршрутка ходить раз на дві години.

Перший старт в бік лінії боїв - о 7 ранку. За 25 гривень тебе відвозять до місця найзапекліших боїв.

Ми чекаємо цей рейсовий автобус за одну зупинку до кінцевої.

Сама зупинка - це помітно без пояснень - пережила кілька прильотів. Щохвилини в парі кілометрів від нас бахкає артилерія.

Водія звати Олександр. Він дивується моєму запитанню, чи не страшно йому тут ганяти.

«Людям їхати треба» - пояснює він.

За нього відразу вступаються всі пасажири.

- Дай боже здоров'я нашому водієві! - Хай його бог береже

- Нам без цієї маршрутки - кранти

Водій соромиться, але щасливо посміхається. Це вже третій рейс за сьогодні.

КЛАДОВИЩЕ РОСІЙСЬКИХ СМЕРЧІВ

По селу йдуть люди, тримаючи в руках по дві гвоздички.

- Когось вбило? - запитую я.

- Сам помер, рак був. Легеней.

Люди чекають на прощання, але збиратися натовпом некомфортно. Поруч немає укриттів. На іншому кутку триває обстріл, але ж сусідом був, як не провести людину?

Неподалік свіжовикопаної ями - могила місцевої вчительки, якій прилетіло у двір. І вбило господарку. Колись саме вона з цього кладовища перенесла у центр села кам’яного хреста зі старої козачої могили. Цей хрест тепер стоїть у центрі і виглядає направду трохи дивно. В першу хвилину мені здається, що це захований у кущах орел з двома головами 

- Що за символіка російської імперії? - не розумію я.

- В нас тут козацькі могили, яким по триста років, - розповідає мені голова громади, - Частину хрестів покрали і попродавали. А ось цей ми перенесли в центр села і влаштовували вшанування голодомору. Дітки в нас туди свічки несуть, лампадки. Це все ця вчителька влаштовувала. А хрест, він більше на якір схожий, хіба ні?

Сучасні могили - геть звичайні. Тільки от місцями побиті обстрілами. На одній - пробита табличка. Родичі чоловіка живуть в Росії і заперечують обстріли з боку своїх співвітчизників. Їм відправили фотографію могили у вайбер, після цього вони перестали відповідати.

Один з парканів - повалений. Поруч валяється частина смерча, яка несла касетний боєприпас. Церемонія поховання від неї менш як в 10 метрах. Російська залізяка лежить тут давно, і люди хоч близько не підходять, але й особливо не остерігаються. Просто прибрати «не на часі».

Серед парканів та памятників - хвіст - він увійшов у землю на кілька метрів. Його витягнути було б не такі складно, але треба пригнати трактор і якось так витягнути. Аби не розкурочити сусідні могили.

Ще один хвіст стирчить впершись у пагорб. Він більше скидається на штучний монумент. З пагорба відкривається неймовірний краєвид. Якщо затулити вуха і стати до смерча спиною, то можна уявити, що війни немає.