Жити в Миколаєві

У Миколаєві побувала Наталя Нагорна, аби розповісти про життя у місті, що буквально тримало південь.

фото: Johnnie Zigger 

Я у Миколаєві і чую гучний вибух. Проживши у місті певний час, розумієш - це відносно далеко, і це ракета. Починає гудіти тривога. Прилетіло за місто. Вже за хвилину у телеграм-каналах напишуть тип ракети та назву селища, де вона впала. Я виходжу з дому. Поруч проїжджає трамвай, потім маршрутка, я не бачу жодної людини, яка б бігла до укриття. Мені здається, що Миколаїв навчився жити мирним життям. І ракета не здатна цього змінити. Під час минулого відрядження десь у кілометрі від мене прилетів шахед. Була ніч, і я вирішила поспати ще. На поодинокі прильоти тут не заведено звертати увагу. До фронтової зони їхати машиною 40 хвилин.

Через півтора року після того, як окупанти відійшли від Миколаєва, з вулиць зникли покришки, які раніше обмежували рух. Більше не видно білбордів, які посилали російських окупантів. Але вікна у місті досі забиті деревиною. Найбільше вибитих шибок було у Корабельному районі. 

Прилітало по тролейбусних депо, по елеваторах, по заводах, по місцях, де ремонтували техніку чи принаймні могли ремонтувати техніку, по бізнес-центрах, по університетах. Всюди, де могли жити військові або ховати техніку. Найчастіше від цього перепадало мирним людям, які не виїхали з міста. Життя тепер відрізняється насамперед тим, що вранці не потрібно вигрібати скло та вимітати уламки цегли. 

Ми виходимо на центральну вулицю. Це Соборна - найдовша пішохідна вулиця України. У 2022-му ми часто бували на ній майже самі. Ну, окрім хіба випадкових перехожих, собак та поодиноких продавців у кав'ярнях. 

Проблемою Миколаєва були гроші - до повномасштабного вторгнення місто жило головно за рахунок портів, тому у 2022-му багато людей втратили роботу. Ресторани стояли порожніми. Зараз на вихідні столик слід бронювати заздалегідь. 

На Соборній грає гучна музика. Діти катаються на маленьких машинках та поні. На всю вулицю грає музика - лунає пісня про Миколаїв, «який поєднає всіх». Пісня про Миколаїв - єдине, що мені вдалося тут почути українською мовою. 

Можливо, просто не пощастило. 

Ми підходимо до памятника Святому Миколаю - біля нього підлітки п’ють коньяк. Мені дуже дивно бачити цей пам’ятник без мішків. У грудні 2022-го із закладеного Миколая зробили ялинку. Ми прийшли сюди в новорічну ніч і дивилися, як до ялинки підходять максимум по 2-3 людини. Війна тоді вже трохи відійшла, але люди - ще ні. Тепер розслабилися.

Найсмачнішу сирну піцу я куштувала у Миколаєві з видом на Соборну площу, де влітку до повномасштабного купалися в фонтанах. 

З літнього майданчика видно розбиту будівлю обласної адміністрації. Це місто наймасовішої людської втрати одночасно - в будівлі ОДА загинуло 36 людей. Тепер тут стоїть колонна спаленої російської техніки. Вона іржава і обмальована. 

Миколаївці і гості міста лишають тут написи. Назви міст - тут вся географія півдня. Побиті, звільнені чи досі окуповані -  Олешки, Нова Каховка, Кізомис. Телефони підлітків, які шукають знайомств. І неймовірна кількість матюків на адресу ворога. 

До кінця року в Миколаєві обіцяють повернути до кранів питну воду. Влітку 2022-го вода з крану скоріше нагадувала лікувальні ванни у санаторії. Вона була з лиману - коричнева та смердюча. Зараз вода здається питною, але це лише ілюзія. Пити можна тільки покупну чи привозну. Коли ми запитуємо про воду миколаївців, вони лише скептично усміхаються.

Натомість для людей з прифронтових територій Миколаїв стає оазою. Від Херсона сюди можна доїхати за годину. І потрапити з-під артилерійських обстрілів у нормальне життя. Миколаїв дає надію - якщо ворога вдасться відігнати, то в Херсон теж повернуться люди, можна буде включити музику і бігти під пісню про Херсон з дітьми на плечах.