Поїзд Бахчисарай-Берлін: Частина 1. Станція "Сімферополь"

До роковин повномасштабного вторгнення ми публікуємо спогади кримчанки Ельнари Лєтової, для якої війна розпочалася не рік тому, а з окупації Криму у 2014 році.

23 лютого 2014 року. Той вечір я, мабуть, запам'ятаю до кінця своїх днів. Довгоочікувана перемога Майдану. У мене гості, ми дивимося по телевізору пряму трансляцію з Києва та радіємо крізь сльози. Мої гості – це американські друзі, волонтери з “Window on America” та викладачі сімферопольського університету, який тоді ще називався КІПУ. Сама я навчалася у КНЕУ, а до них ходила на “клаби”, прокачати розмовну англійську.

Ми плакали, кричали і обіймалися за столом, який я накрила у своїй сімферопольській хрущовці-двушці. Її ми встигли купити з (тепер уже колишнім) чоловіком улітку 2013-го. У планах був грандіозний ремонт і здавалося, що і життя вже все було розплановане і стабільне - я працювала в престижній американській компанії, моя кар'єра стрімко йшла вгору. У чоловіка, талановитого художника та веб-дизайнера, відбою не було від клієнтів. І вперше за своє життя я, яка з 13 років мріяла жити в Берліні, подумала, що в Криму не так уже й погано, що ми знайшли спосіб, як у такому депресивному регіоні розвиватися і рости в нових та цікавих сферах, адже в Криму крім туристичного бізнесу (якщо це, звичайно, можна було назвати бізнесом) особливо не було чим займатися. Це вже у 2010-х в Україні, як і у всьому світі, почала величезними темпами розвиватись IT-сфера. До якого масштабу вона розрослася в Криму, я зрозуміла тільки після анексії: компанія, в якій я працювала, була однією з небагатьох, що залишалися на півострові до останнього, і у пошуках роботи до нас йшов натовп фахівців із тих компаній, чиї офіси закрилися.

Друзі-американці, котрі гостювали у мене того вечора, поїхали в день захоплення Радміну. Спочатку до Одеси, а потім до Молдови, причому їх 9-річний син навіть не взувся, вони просто стрибнули в машину і поїхали, залишивши в Криму все. Я сама, звісно ж, залишилася. Але ні їсти, ні пити, ні зосередитись і працювати не могла. У мене був повний ступор і анорексія на додачу.

Я не могла повірити у те, що відбувається, і тоді вперше в мене промайнула думка зайнятися журналістикою - мені хотілося кричати на весь світ про те, що відбувається в Криму, і наскільки це все серйозно, а головне - несправедливо. Принаймні стосовно тих, хто не кликав і не чекав на Росію.

Я ніколи особливо не цікавилася політикою. У графі "Політичні погляди" на моїй сторінці дуже популярної тоді в Україні російської соцмережі "ВКонтакте" значилося "Індиферентні", і багато хто в мене запитував, як так. А ось так, все одно мені було. 2014 рік змінив все, я почала цікавитися речами, які мене раніше ніколи не хвилювали, зокрема історією вторгнень Росії/СРСР/Російської імперії до сусідніх держав. Лише у 2014 році я дізналася про існування Придністров'я. Тільки у 2014 році зацікавилася, а що саме було в Чечні, Грузії та Афганістані. У результаті моя скромна журналістська кар'єра розпочалася з довгого повідомлення у фейсбуці, яке я розіслала тоді всім моїм англомовним друзям. Американці, що гостювали тоді в мене, навіть відправили його своєму сенаторові.

Коли я ділилася з колегами та друзями своїми думками про можливість третьої світової, мене називали фантазеркою та панікеркою. Я була впевнена, що масштабна війна тепер просто неминуча. Потім, коли бойові дії роками не виходили за межі Луганської та Донецької областей, я й сама вже почала думати, що тоді просто перенервувала та нафантазувала. Але 24 лютого 2022 року зрозуміла, що – ні. Навіть цього дня я пережила менший шок, аніж у лютому 2014-го. Ще тоді в моїй голові вишикувалися всі можливі сценарії розвитку подій у яскравих картинках. 8 років мене переслідували кошмари зі сценами війни. Мабуть, мій мозок пережив повномасштабне вторгнення задовго до того, як воно справді сталося. Такого потрясіння, як 2014-го, зі мною не було навіть тоді, коли я у 16-річному віці потрапила в аварію, і лікарі сказали, що я, можливо, ніколи не зможу нормально ходити – а може, навіть ходити взагалі. Здається, з тією ситуацією я впоралася краще, ніж із приходом Росії до Криму. Я не могла уявити, що в 21 столітті таке можливе в принципі. Що тепер у нас тут рублі замість гривень. Що моя столиця Москва, а не Київ. І я так само не могла собі уявити, що такі речі можуть добре закінчитися.

Тоді я думала, що кричати "Крим - Росія!" можуть або інтелектуально неповноцінні, або психічно нездорові, ну або ті старі, що вже вижили з розуму, і тому ностальгують за совком. Я думала: ну скільки їх тут, цих маргіналів, 5 відсотків? Яким же було моє здивування, коли мої колеги, працівники американської компанії, які мали вищу освіту і гідну доларову зарплату, раділи так само, як і ці маргінали в сюжетах російських телеканалів.

Чого я тільки не почула від наших провідних спеців тоді - від чорної трансплантології прямо на Майдані до амфетамінів, які американці видавали всім протестувальникам. “А що, хочеш сказати, що людина у нормальному стані буде голими руками проти озброєних беркутівців йти?”

Мені знадобилося дуже багато часу, щоб зрозуміти та прийняти той факт, що не існує, на жаль, залежності між “крутістю” фахівця у певній сфері та його здатністю до критичного та аналітичного мислення. Але вже тоді я зрозуміла, наскільки різняться проросійськи налаштовані громадяни від проукраїнськи налаштованих. Адже кожен судить по собі: подвиг за Росію можливий тільки в п'яному чаді.

А ще я, кримська татарка, почула тоді від своїх (як мені тоді здавалося) кримчан, як Сталін пожалів “татар-зрадників” і “просто депортував” їх замість того, щоб розстріляти. Що “цих татар тут ніколи не було”, “все це вигадки, понаїхали, нехай валять до свого Узбекистану”. Я сама чула розмову двох тітоньок, які ходили по нашому мікрорайону і обирали собі будинки, які “візьмуть, коли татари звалять”. Або ось ще був випадок. Заскриню і згортатимуся з цим. Поки що, принаймні.