Спляча красуня прокидається

Європейські лідери нарешті усвідомлюють, що повномасштабне вторгнення Росії в Україну - це не просто локальний конфлікт поблизу їхніх кордонів, а перший крок до дестабілізації їхніх країн і поширення російського впливу на країни Балтії та Захід.

фото: Yves Herman (Reuters)

Європейський Союз - це політичний та економічний союз, який не має армії для захисту своїх членів. Концепція такої армії обговорювалася ще в 1950-х роках, однак, низка суперечностей і факторів, таких як проблеми суверенітету, різниця в оборонних культурах країн-членів союзу, різниця в економічних можливостях, а також складність створення командної структури, здатної приймати відповідні рішення перед загрозою, перешкоджали інтеграції європейських армій. Більше того, існування НАТО зробило армію ЄС непотрібною.

США є найсильнішим членом НАТО з потужним військово-промисловим комплексом, який здатен швидко нарощувати військове виробництво, не розтягуючи свою економіку. З іншого боку, країни ЄС мають комерційну цивільну промисловість. Їхня оборонна промисловість здатна виробляти дорогу зброю за передовими технологіями, але їй бракує виробничих потужностей для нарощування військового потенціалу. 

Залежність європейців від США призвела до того, що вони забули виділити 2% свого національного доходу на оборону. У свою чергу, ця недбалість завадила їхній військовій промисловості природним чином розвивати свій потенціал, щоб відповідати вимогам кризи. Їхню помилку вперше розкритикував президент Обама в 2016 році, назвавши її "безкарною", але лише погрози пана Трампа змогли розбудити лідерів ЄС від сплячки.                                                                          

Сьогодні, незважаючи на те, що сукупний ВВП членів ЄС в 10 разів перевищує російський, їм не вистачає промислової структури і ноу-хау для перепрофілювання свого цивільно-комерційного виробництва на виробництво озброєнь. 

Їхня самозаспокоєність була помітна з самого початку війни. Недооцінюючи російську загрозу для Заходу, вони надавали допомогу Україні поступово, ніколи не вчасно і не в належному обсязі. Страх перед російською ескалацією затримував надання будь-якого обладнання, яке могло б змінити баланс на користь України. Коли західні танки і ракетні системи врешті-решт прибули в Україну, Росія вже встановила свої майже непроникні укріплення. 

Хоча необхідність нарощування військового виробництва, хоча б просто для підтримки українських військових, була очевидною, два дорогоцінні роки були витрачені на пишномовну риторику "бути до кінця поруч з Україною". Як наслідок, ЄС самотужки не в змозі забезпечити навіть достатню кількість боєприпасів для продовження війни. Нещодавно з'явилася інформація, що до березня 2024 року з обіцяного мільйона артилерійських снарядів вдасться надіслати лише половину, тоді як на цей рік Україні потрібно щонайменше вчетверо більше.

Хоча для оцінки серйозності російської агресії знадобилося досить багато часу, можливість втрати США як надійного оборонного партнера та її наслідки усвідомили досить швидко. Втім, на виправлення недоліків їхньої військової промисловості може знадобитися більше часу, ніж витримає Україна. Це розуміння виявило важливість виживання України.

За відсутності армії ЄС і враховуючи, що Україна не є членом НАТО, єдиним можливим кроком на підтримку України були двосторонні оборонні пакти. Дійсно, лавина двосторонніх угод про безпеку почала підписуватися між Україною та Францією, Німеччиною, Італією, Данією і навіть за океаном з Канадою. У той час як Нідерланди і Норвегія перебувають у процесі укладання подібних угод, президент Франції Макрон оголосив, що відправка західних військ в Україну не виключена.

Хоча такі країни, як Швеція, Чехія і Польща, заявили, що не розглядають можливість відправки військ в Україну, оскільки це не є актуальним для НАТО на даний момент, це якраз і відображає важливість цих двосторонніх оборонних угод, які не залежать від альянсу.

Дійсно, Швеція може продовжувати в НАТО як новачок, але старі члени Альянсу розуміють, що правда може бути іншою. Від ухилення від відправки сучасної зброї в Україну через побоювання розпочати Третю світову війну до підписання оборонних угод з країною, яка перебуває під загрозою вторгнення, і навіть заяви про можливість відправки військ - все це свідчить про те, що ЄС виходить зі своєї зони комфорту. 

Без вирішення головної проблеми - дефіциту в оборонній промисловості - оборонні пакти мало що дають. Однак можна очікувати, що ці пакти є початком політичних змін, які відкриють шляхи для розвитку європейської військової промисловості, а також допоможуть підвищити обізнаність громадськості про загрозу і підготувати її до прийняття серйозних змін, таких як збільшення оборонного бюджету і законів про військову повинність. Насправді, іншою найважливішою проблемою Європи є нестача кадрів, які могли б служити в армії. 

Жадібний платить двічі. Попит на озброєння роздув ціни. Сьогодні витрачаючи більше, буде досягнуто менше. Країни зменшать свої соціальні витрати, а зростання інфляції ще більше знизить рівень життя. Якби ЄС витрачав 2% ВВП протягом багатьох років, його військово-промисловий комплекс міг би розвиватися природним шляхом, з меншим болем. Зрештою, європейців потрібно переконати в необхідності нової політики. Впровадити зміни буде нелегко і не дешево.