Вибір Туреччини

У двох конфліктах, які нині найбільше турбують світ - російській агресії в Україні та війні Ізраїлю та ХАМАС - важливу роль відіграє Туреччина. Розглянемо її позицію щодо обох.

У першому конфлікті Туреччина підтримує суверенітет України та засуджує анексію Криму, але зберігає тісні зв’язки з Російською Федерацією. Туреччина має міцні історичні, етнічні, релігійні зв'язки з Кримом і кримськими татарами. У другому конфлікті Туреччина, хоч і твердо позиціонує себе проти агресії, але при цьому має тісні стосунки з ХАМАС та напружені відносини з Ізраїлем. Туреччина пов’язана з Близьким Сходом історично, оскільки цей регіон колись був частиною Османської імперії, а також з арабським населенням через спільну релігію - іслам.

Різниця у громадській думці щодо цих двох конфліктів більш виражена. Репресії проти кримських татар не висвітлюють мейнстрімові ЗМІ. Якщо президенти Туреччини та Росії не зустрічаються, українсько-російський конфлікт не привертає особливої ​​уваги турецької громадськості. Щодо близькосхідного конфлікту, у країні відбуваються масові демонстрації на підтримку Палестини та засудження Ізраїлю. Тему широко висвітлюють у новинах. Ліві і праві політики змагаються один з одним у своїй реакції на Ізраїль і звинуваченні Заходу в нещирості.

Більше того, є загальна згода, що саме Захід несе відповідальність за російську агресію в Україні. Туреччина виступає проти анексії Криму та здійснює військову підтримку Україні, надаючи безпілотники та зброю. Попри це, дотримання рівноваги заважає відкрито визнати утиски та переслідування кримських татар - при тому, що за останні 9,5 років у Криму зафіксовано понад 5000 порушень прав людини, більшість з яких пов'язані з кримськими татарами.

Географічно та культурно Туреччина знаходиться між Європою та Близьким Сходом, а також має міцні культурні зв’язки з державами Центральної Азії. На країну впливають як західні, так і східні традиції. І Туреччина активно використовує щодо себе метафору "міст між Заходом і Сходом".

Зусилля з вестернизації, які почалися за часів Османської імперії, досягли свого піку з реформами Ататюрка. Пізніше членство в Раді Європи в 1949 році та НАТО в 1952 році створили «західну голову мосту». Балканський пакт – між Туреччиною, Грецією, Югославією – і Садабадський договір – між Туреччиною, Іраном, Іраком, Афганістаном – ставили на меті зробити Туреччину центром стабільності та довіри як для Сходу, так і для Заходу. Однак замість сформувати гібридну культуру для зв’язку між східною та західною цивілізаціями, географія та культурні аспекти Туреччини сформували східну голову мосту. Насправді навіть для багатьох світських турків Захід є імперіалістичною силою, якій не можна довіряти, а Росія - важелем сили проти нього.

Акцент на тому, щоб бути мостом, почав слабшати з розвитком концепції Великого Близького Сходу, яка вивела Туреччину з периферії та помістила її прямо на Близький Схід. Правлячі політики були в захваті від потенціалу впливу на регіон від Північної Африки до Центральної Азії. Спочатку президент Ердоган засвітився в регіоні «хвилинним» докором Шимону Пересу. Інше гасло був популяризоване як «нуль проблем із сусідами». Оскільки традиційна турецька політика на Близькому Сході схиляється на користь агресивніших, розбіжності з іншими країнами регіону зросли.

Дестабілізація в регіоні Великого Близького Сходу породила мільйони біженців, які сподівалися дістатися Заходу через Туреччину. Однак для переважної більшості це був кінець шляху. У результаті авантюра Великого Близького Сходу перетворила Туреччину з мосту на бар'єр між Заходом і Сходом.

Сьогодні Туреччина конфліктує з більшістю країн Близького Сходу і намагається нормалізувати ці відносини. Крім того, нерозумна політика послабила її економіку та напружила внутрішні проблеми. Щоразу, коли виникає міжнародна криза, позиція щодо неї Туреччини є непрогнозованою. Оскільки Туреччина втрачає вагу в міжнародній дипломатії, Захід віддаляється, а турецька громадськість - стає дедалі дальшою від Заходу.

Примітно, що президент Ердоган дотримується збалансованого підходу у відповідь на недавній конфлікт на Близькому Сході. Його риторика набагато м'якша, ніж опозиції, яка планує воєнне втручання в Газу.

Стриманість Ердогана, безперечно, є результатом його двадцятирічного досвіду на посаді глави країни. Водночас ще однією причиною такої збалансованості є зруйнована турецька економіка.

Економіці потрібно оговтатися від років безпорадності та відновити довіру інвесторів. Прагматичний лідер, швидше за все, прораховує виграшні стратегії майбутніх місцевих виборів у цій жахливій ситуації та намагається зберігти привабливість для іноземних інвестицій.