ХАМАС перемагає. Чому світ нічого не може з цим зробити?

Безперервне тритижневе бомбардування території розміром з Донецьк, якщо стиснути його і витягнути вздовж лінії моря, завдало нищівного удару не по терористах, керівники яких безпечно сидять у Катарі, а по планах Ізраїлю найближчим часом вийти на новий рівень стосунків з Саудівською Аравією та низкою інших арабських держав.

Резолюція Організації об'єднаних націй закликала до негайного гуманітарного перемирʼя, всупереч активній позиції Сполучених Штатів. Більше того, в ООН відмовилися засуджувати ХАМАС - на таку поправку до резолюції не вистачило голосів. Утримувалися чи навіть голосували проти цієї поправки навіть держави, чиїх громадян 7 жовтня бойовики ХАМАСу захопили в заручники і досі тримають десь в Секторі Гази. 

Якщо вам здається, що це політична перемога угруповання, ще на початку цього століття визнаного США та Євросоюзом терористичним - то вам не здається. Не має значення, наскільки нищівного удару ізраїльтяни завдадуть по мережі впливу ХАМАСу найближчими днями. Він уже зміг заподіяти величезну шкоду і Ізраїлю, і американській політиці в регіоні, і навіть, опосередковано, Україні. 

Життєво необхідна війна

Жодній радикальній ісламістській організації, метою існування якої є повне знищення конкретного ворога (а ХАМАС народився на початку першої палестинської інтифади 1987-го, поставивши собі на меті створення єдиної арабської держави на всій території палестинських анклавів та Ізраїлю), не вигідний мир. Бо палестинці, які більшістю голосів обрали політичне крило ХАМАСу до місцевого парламенту 2006-го року, відтоді прожили під його диктатурою достатньо, аби переконатися: нічого не змінюється і не зміниться. ХАМАС залишається єдиним постачальником роботи в Секторі Гази, не займається розвитком території, веде руйнівну економічну політику, тримає два з половиною мільйони своїх громадян у жалюгідній скруті, і в цьому вже не виходить звинувачувати агресивний Ізраїль, який закрив палестинців у «найбільшу в світі тюрму під відкритим небом», обнісши Газу бетонними огорожами. 

Безпосередньо перед масованим нападом ХАМАСу на Ізраїль, аналітичний центр «Арабський барометр» провів дослідження в Секторі Гази. Опубліковані в журналі Foreign Affairs результати свідчать про те, що 44% респондентів не мають жодної довіри до ХАМАСу, на противагу 29%, які не бачать альтернативи угрупованню. Якби вибори в Газі пройшли завтра, за кандидата від ХАМАСу проголосувало б лише 24%. І тільки 16% палестинців Гази звинувачували в жалюгідному стані економіки зовнішні санкції, решта - розуміла, що відповідальність за це лежить на ХАМАСі. 

А отже нова війна була життєво необхідна угрупованню, яке бажало будь-якою ціною зберегти владу. Бажано максимально жорстока війна, яка налякає підконтрольну ХАМАСу територію і змусить людей повернутися до ненависті. Тому єдиному ворогу - Ізраїлю - треба було створити такі умови, в яких він не може не відреагувати. Як би цинічно це не звучало, звірства в ізраїльських південних поселеннях мали цілком прагматичну мету. Максимально розлютити Ізраїль, аби Ізраїль власними передбачуваними методами повернув ХАМАСу і його ідеям популярність серед населення Гази. Розрахунок тут простий: світ має зупинити Ізраїль раніше, ніж інфраструктуру бойовиків буде повністю зруйновано. Адже світ має жахнутися неймовірній кількості цивільних жертв. Для цього інфраструктура ХАМАСу тісно повʼязана із лікарнями, школами і мечетями, себто місцями великого скупчення цивільних людей. Жертв негайно фільмують і викладають в інтернет, соцмережами котиться обурення, араби і співчутливі студенти виходять на протести в десятках країн світу, пропалестинські протести починають забороняти через антисемітські заклики, а відтак обурення набуває набагато куди ширшого масштабу, бо йдеться вже не тільки про палестинців Сектору Гази, а про всіх арабів, життя яких гуманістична демократія двадцять першого століття чомусь все ще цінує менше за білі життя. 

Бенефіціар війни

Минулої суботи, на мирному саміті поблизу Каїра, де лідери арабських країн обговорювали з європейськими дипломатами можливість деескалації конфлікту, король Йорданії Абдалла II заявив: “Чим жорстокішою стає криза, тим, здається, менше світу є до цього діло. Будь-де в іншому місті атаки на цивільну інфраструктуру, мордування голодом всього населення, позбавлення його води, струму і базових потреб - було б засуджено, відповідальність за нього почали б нести негайно і безумовно, так відбувалося раніше, нещодавно, в іншому конфлікті, але не в Газі”. Так і в дипломатичних переговорах, і в соцмережах російсько-українська війна стає частиною дискурсу останньої війни на Близькому Сході. 

Жодному українському читачеві немає сенсу пояснювати абсолютну безпідставність цього порівняння. Українці не брали в заручники понад двісті росіян і громадян інших країн, не влаштовували різанину в кількох поселеннях, не спалювали десятки будинків вщент разом з людьми всередині, не знімали всього цього на камеру, не готувалися до цього більше року. Але подобається нам це, чи ні - а єдність, з якою західний світ засудив російську повномасштабну агресію і заходився запроваджувати санкції проти держави-окупанта - зараз згадують з демонстративним питанням: чому життя мирних українців цього вартували, а життя мирних палестинців - ні. 

Для Росії така ситуація - безцінний подарунок. Делегація ХАМАСу цього тижня побувала в Москві, пообіцявши знайти і звільнити російських громадян з полону. В ООН Росія засуджує воєнну операцію Ізраїлю (так само, як це раніше, за часів попередніх ізраїльсько-арабських воєн робив Радянський союз) і закликає до негайного безумовного припинення вогню. Держава-партія для західного світу (за винятком окремих популістів на кшталт угорського Орбана, словацького Фіцо чи низки американських праворадикалів на чолі з Трампом), вона дістала нову можливість своїми “мирними ініціативами" впливати на нейтральну аудиторію: країни Латинської Америки, Африки та Азії. ХАМАС, до слова, одразу після повномасштабного вторгнення Росії пристав на її бік, заявивши, що воно “має на меті покласти край домінуванню Сполучених Штатів у світі”. Кремль має давні амбіції стати ключовим гравцем на Близькому Сході, раніше він неодноразово збирав у себе переговори з ключовими палестинськими фракціями, але досі реальні угоди, на кшталт перемир'я ХАМАСу і ФАТХу 2017-го року, укладали без участи Росії, і куди більше впливу на той же ХАМАС має Катар, який роками утримує Сектор Гази, виплачуючи зарплатню державному сектору з власного бюджету. 

Росії вигідно максимально просувати й інший наратив - про те, що американська військова допомога Ізраїлю свідчить про втрату інтересу до України. Цим наводнені російські телеграм-канали, цим завалений фейсбук , цим хвалиться в ефірі єгипетського телеканалу Аль-Балад навіть сам ХАМАС. У агітації такого штибу дві мети: розпалити антисемітські настрої в Україні та створити враження, що “нас зливають”. На американські соцмережі працюють трохи інші установки: праворадикальній аудиторії підкидають більше приводів звинувачувати президента Байдена в тому, що він спустошив арсенали Сполучених Штатів поставками в Україну і тепер не має змоги допомогти ключовому партнеру - Ізраїлю - в скрутний момент, адже в американському експертному полі зараз немає впевненості в тому, що воєнна індустрія США впорається з постачанням в обидва боки, особливо якщо операція Ізраїлю в Газі затягнеться. 

Ще один російський фейк, яким активно переймаються останні три тижні  американські ультраправі - начебто американська зброя, поставлена Україні, контрабандою їде звідси куди завгодно, як наслідок - потрапляє і до ХАМАСу. Його поширюють зокрема і турецькою мовою в місцевих жовтих виданнях, його підхопила і відома ізраїльська журналістка Аяла Хасон, обговоривши в одному з останніх ефірів з відставним бригадним генералом Аміром Авіві ролик, в якому начебто бойовики ХАМАСу дякують Україні за надіслану зброю. Щоправда показані на відео АТ4 і NLAW, як відзначає Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки України - вже стріляні, по-друге використання такої зброї ХАМАСом досі зафіксовано не було. Кінцевий адресат таких інформаційних вкидів, які поширюють на весь зацікавлений світ кремлівські пропагандисти - Сполучені Штати, які саме зараз обговорюють новий пакет допомоги Україні. Відлуння слів ізраїльського відставного генерала Авіві про те, що на збройному ринку України такий же хаос, «як в Афганістані», ми можемо ще не раз почути з іншого боку океану, від американських противників розширення військової допомоги ЗСУ.

Про те, що Кремль - безумовний бенефіціар масованої атаки ХАМАСу на Ізраїль 7 жовтня, я писала безпосередньо в день нападу. Три тижні потому доводиться констатувати: усі відкриті завдяки цьому можливості він використовує на повну. Зокрема, на руку йому і зрив ізраїльсько-саудівських переговорів про нормалізацію стосунків, адже це до останнього часу було успішним американським проектом в регіоні.

Зірвана угода

Експерти американського Інституту миру наприкінці вересня називали угоду між Ізраїлем і Саудівською Аравією тектонічним зсувом на Близькому сході, який матиме серйозні наслідки зокрема для палестинського національного руху. Сполучені Штати мали цементувати угоду наданням Саудівській Аравії формалізованих гарантій безпеки і співпрацею задля розвитку саудівської мирної ядерної програми. Ізраїль мав надати гарантії, що робитиме реальні кроки в бік рішення “дві країни для двох народів” - щодо ізраїльсько-палестинського конфлікту. В обмін на це він діставав не лише економічну вигоду від нових відносин із Саудівською Аравією, а й фундаментально змінював власну позицію в регіоні. Палестинці, за повідомленнями, брали активну участь у обговоренні цієї угоди, передаючи Ер Ріяду списки вимог. Але ХАМАС не брав участі в цьому обговоренні, розмовляли з Махмудом Аббасом, президентом Палестинської автономії, розташованої на Західному березі річки Йордан, керівником руху ФАТХ, із яким у ХАМАСа 2007-го року була кривава громадянська війна за контроль над Сектором Гази. Білий дім дав новому уряду Нетаньягу, який повернувся до влади восени минулого року, чітко зрозуміти, що ця угода можлива лише за реальних поступок палестинцям. Для правого кабінету Нетаньягу кроки назустріч рішенню “дві країни для двох народів” виглядали украй складним і непопулярним всередині власної коаліції рішенням. Незважаючи на це, міністр закордонних справ Ізраїлю Елі Коен наприкінці вересня упевнено говорив, що угоду от-от укладуть, і майбутня ядерна програма Саудівської Аравії не виглядає в очах Ізраїлю небезпечною. Для ХАМАСу - з огляду на його власну непопулярність в Газі, про яку йшлося вище - така угода означала близьку й невідворотну політичну загибель. 

Є й інші гравці, крім ХАМАСу (і Росії, яка насправді серйозним гравцем в регіоні давно перестала бути), яким налагодження стосунків між Саудівською Аравією і Ізраїлем не пішло б на користь. Це Китай - бо завдяки угоді американцям вдалося б витягти саудитів з його зони впливу, взявши з них слово не розміщувати в себе китайських військових баз, обмежити китайські технології і продовжувати продавати нафту лише за американські долари, а не за юані. Це Іран, з яким Саудівську Аравію намагався помирити саме Китай. Адже коли у вересні про угоду заговорили, як про щось реальне - президент Ірану Ібрагім Райсі назвав її “ножем в спину палестинського народу”, неприйнятним кроком для будь-якої ісламської країни. Це спонсорована Іраном ліванська “Хезболла”, керівництво якої днями зустрічалося з представниками ХАМАСу, обговорюючи, як досягти перемоги. Вона з готовністю відкрила Ізраїлю другий фронт, обстрілюючи його з півночі, і заявляє про готовність до повномасштабного конфлікту (якого, до речі, категорично не хоче офіційний Ліван, який мало що здатен змінити через затяжну економічно-політичну кризу в державі).

Варто було Ізраїлю, шокованому найбільшим нападом за всю його історію існування, нанести перші удари по Газі - розмови про нормалізацію стосунків із саудитами обірвалися з обох боків. Хоча після останньої зустрічі з Байденом, кронпринц Мухаммед ібн Салман погодився повернутися до переговорів щодо завершення ізраїльської війни, кожен її день робить угоду все менш і менш реальною - через спільне обурення мусульманського світу кількістю мирних жертв у Газі.

Легалізація тероризму 

Білий дім офіційно заявив, що інформації, яка надходить від терористичного угруповання ХАМАС, не має віри. Серед цієї інформації зокрема - щоденні повідомлення про кількість жертв серед мирного населення Сектору Гази. Це ще сильніше обурило мусульманський світ: більше семи тисячі загиблих палестинців (більше третини - діти) - поставлені під питання, хоча до останньої війни самі Сполучені Штати регулярно користувалися цифрами міністерства охорони здоров”я Сектору Гази (себто цифрами ХАМАСу). Слідом за Вашингтоном озвучувати сумніви в достовірності інформації від ХАМАСу стали окремі європейські країни, з-поміж них Німеччина. Західні засоби масової інформації ставляться до цього по-різному. Одні, як CNN, під час публікації такої інформації стали постійно нагадувати, що верифікувати її власними силами журналісти не здатні. Інші, як Guardian, почали демонстративно ставити під таке ж саме питання інформацію, що надходить від офіційних ізраїльських джерел. 

Раніше ВВС відмовилося називати ХАМАС терористами (хоча Британія зробила це ще 2001-го року й відтоді не виносила угруповання з чорного списку), пояснивши цю редакційну політику небажанням використовувати «провокаційне слово». Хоча - знову ж таки за британським законодавством - у слова тероризм є чітке визначення: це дії чи загроза дій, повʼязаних із серйозним насильством проти людей; які включають серйозну шкоду майну, ставлять під загрозу людське життя. Масована атака на Ізраїль 7 жовтня, наслідком якої стали спалені поселення, тисяча чотириста загиблих, більше двохсот заручників - точно не розходиться з цим легальним визначенням. Незважаючи на це, редакція ВВС посилається на практику часів Другої світової, коли журналісти ВВС свідомо не називали нацистів «злими» чи «аморальними», хоча називали «ворогами». Ця відмова від використання юридичного терміну через можливу засуджувальну конотацію сама по собі виглядає редакційним оціночним судженням, причому достатньо вагомим, аби відмовитися від загальноприйнятого значення слова і вигадати власне. Бажання демонстративно не обирати сторону в випадку останнього витку ізраїльсько-палестинського конфлікту парадоксально призводить до обирання сторони. Бажання висловити осуд бомбардування Гази, яке більшість світу, як бачимо по голосуванню за останню резолюцію ООН не вважає пропорційним - світ відмовляється засудити тих, хто місяцями спеціально тренував бойовиків захоплювати заручників, знімаючи це на відео, транслюючи це в прямому ефірі, аби викликати більше шоку. Неспроможність відділити небездоганну ізраїльську політику щодо майбутнього палестинської держави (питань до якої вистачить не на одну таку статтю) від жахливого теракту, на який будь-яка країна світу має повне право реагувати - це насьогодні найбільший програш демократичної правової системи, на якій базується Організація обʼєднаних націй і найбільший виклик для редакцій всього світу.

І поки що саме це дозволяє ХАМАСу перемагати.