Шюкрю Окан: якої відповіді (не) варто чекати від Туреччини?

13 серпня «русскій воєнний корабль» мав усі шанси почути вже відому вказівку щодо напрямку слідування – цього разу від екіпажу турецького суховантажу Шюкрю Окан, який під прапором Палау йшов у міжнародних водах Чорного моря. Втім, цього не сталося. Спробуємо розібратися, чи варто чекати від Анкари реакції на російську провокацію.

Перш за все, слід зазначити, що багато деталей, пов’язаних з інцидентом навколо судна Шюкрю Окан, досі залишаються невідомими або офіційно не підтвердженими.  Наприклад, за інформацією російської сторони, у момент вимушеної зупинки та інспекції російськими силами спецоперацій турецький суховантаж знаходився у південно-західній частині Чорного моря. Цю версію загалом підтвердив CNN представник турецького судновласника. За його словами, турецький екіпаж отримав повідомлення від російського військового корабля, перебуваючи у міжнародних водах, після чого спробував повернутися до територіальних вод Туреччини та зв’язатися з береговою охороною чи іншими офіційними особами. 

Водночас український ресурс InformNapalm, посилаючись на джерела з танкера Olvia, який в цей час знаходився неподалік, стверджує, що огляд відбувся вже у територіальних водах Туреччини. Тоді як будь-яке перешкоджання свободі судноплавства та незаконна перевірка суден у міжнародних водах є саме по собі грубим порушенням міжнародного морського права, у разі підтвердження цієї версії, примусова перевірка росіянами судна у територіальних водах країни-члена НАТО тягне вже на міжнародний скандал.  

На тлі приголомшливого мовчання з Анкари, російське Міноборони кожного дня продовжує ділитися все більш принизливими деталями обшуку турецького судна та доволі жорсткого, як для стратегічного партнера, поводження з турецьким екіпажом. 

Поки що найбільш різкою реакцією на інцидент став знак «сірих вовків» - символу  турецького націоналізму, який показав на камеру росіянам один із турецьких моряків, стоячи на колінах на палубі власного судна. 

Офіційна Анкара досі утримується від коментарів, обмежившись запевненням, що «інцидент розслідується». 

Показово, що у турецьких ЗМІ також панує тиша, яка дивує не лише українських, але і багатьох турецьких експертів. Важко уявити таку стриманість, будь на місці російського військового корабля американський чи натівський есмінець.

Втім, читаючи турецькі газети та соцмережі, можна легко повірити, що Шюкрю Окан належить загадковій країні Палау (країна його реєстрації), а Туреччина не має до нього жодного відношення, крім хіба що імені турецького адмірала, чиє ім’я носить судно. Відтак, пересічні турки взагалі дивуються, чому Туреччина має захищати інтереси країни, про існування якої вони тільки зараз випадково дізналися.

Доповнює формування суспільної думки і низка «ексклюзивних інтерв’ю з експертами», які пояснюють, що після виходу з зернової ініціативи Росія попереджала про можливість інспекції на наявність зброї всіх суден, які прямують до українських портів. Відтак, цього варто було чекати. 

Водночас, провідні національні медіа рясніють заголовками про подвоєння дипломатичних зусиль Туреччини для відновлення зернової угоди, її незамінність для забезпечення продовольчої безпеки в світі та унікальну посередницьку роль, яку Анкара відіграє між Москвою та Києвом. 

Відсутність будь-яких згадок про порушення Росією міжнародного морського права, зокрема свободи комерційного судноплавства, дотримання Конвенції Монтрьо – «священної корови» турецької регіональної політики, чи про роль НАТО та самої Туреччини у недопущенні перетворення Чорного моря на «російське озеро» натякає, що збереження інформаційної тиші не є випадковим. 

І варто розібратись, чому.

По-перше, Анкара зацікавлена у збереженні «зернової угоди», яка приносить їй значні дипломатичні, геополітичні та - не в останню чергу - економічні дивіденди. Тому, скоріш за все, заклики до всіх сторін повернутись за стіл переговорів, аби зберегти цей формат, будуть лунати голосніше, ніж засудження незаконних дій Росії.

По-друге, час має значення. У другій половині серпня очікується візит Путіна до Туреччини, якого дуже чекають в Анкарі. Подейкують, що у турецького президента набагато більше бажання зустрітися віч-на-віч з російським диктатором, ніж навпаки. Будь-які різкі заяви Анкари напередодні запланованої зустрічі можуть дати Кремлю зручний привід скасувати візит, посилаючись на «недружні кроки» Анкари. 

По-третє, важливо розуміти і ширший контекст двосторонніх відносин. Не зважаючи на зусилля турецької дипломатії (та фінансових кіл) пожвавити співпрацю із Заходом, Росія зберігає свій «особливий статус». Тоді як Туреччина бореться з глибокою економічною кризою, Росія залишається постачальником туристів №1, а також джерелом енергоресурсів і капіталу. Лише за минулий рік росіяни заснували у Туреччині понад 1300 фірм, що на 670% більше, ніж у 2021. Зберігається і залежність Туреччини від поставок російських вуглеводнів та своєчасності розрахунків за них. За офіційними даними, у 2022 році Анкара закуповувала у Росії до 45% газу, 40% вугілля та 20% нафти для своїх потреб. Після запровадження санкцій, до яких Туреччина не доєдналась, турецький імпорт російської нафти різко зріс. За цей період більш, ніж вдвічі збільшився і товарообіг між країнами, наближаючись до рекордних 70 млрд. дол. Росія впевнено утримує лідерство в структурі турецького імпорту і є сьомим найбільшим експортним партнером. 

По-четверте, напередодні місцевих виборів 2024 року одним із ключових питань для турецької влади залишається повернення до Сирії мільйонів сирійських біженців. Зараз опрацьовується можливість створення умов для їхнього переселення до Алеппо. Не тільки стабільність «безпечних зон» вздовж сирійсько-турецького кордону, а і загалом нормалізація відносин Анкари з режимом Асада великою мірою залежить від позиції Москви. І хоча військові спроможності Росії суттєво обмежені через війну в Україні, їх все ще достатньо для прикордонних провокацій та створення чергової міграційної кризи, яка може стати останньою краплею у переповненій чаші терпіння турецького виборця.   

І зараз це сприймається значно більшою загрозою для національної безпеки Туреччини (і чинної влади), ніж спектакль «пірати Чорного моря», погано розіграний росіянами на борту Шюкрю Окана. 

До того ж, турецькі експерти схильні розглядати цей інцидент як «попередження Анкарі» через її співпрацю з Україною. Першим таким сигналом, на їхню думку, стала російська ракетна атака по підприємству «Мотор Січ», яке серед іншого виготовляє двигуни для турецьких безпілотників. Тож, наразі провокативні рухи Кремля сприймаються скоріше як прояви незадоволення українсько-турецьким зближенням та безпорадності Путіна, ніж як реальна загроза Туреччині чи її ВМС у Чорному морі. 

Звичайно, є серед турецьких експертів і ті, що адвокатують за рішучу, чи принаймні симетричну, відповідь Росії. Наприклад, турецький Інститут дослідження Росії нагадує, що з 2015 року російські кораблі перевозили до Сирії для режиму Асада багато озброєння, включно з танками. І хоч це було заборонено, вони не перевірялися при проходженні через Протоки. Тож зараз Туреччина має повне право зупиняти для інспекцій російські судна, які прямують через Босфор на вхід до Чорного моря і на вихід, до Середземного. Якщо до цього додати офіційні звернення України до Анкари з легітимним проханням перевіряти на наявність зброї російські умовно «цивільні» судна, що возять зброю до України, подібні перевірки виглядали би цілком логічним кроком.

Іншим способом послати чіткий меседж Москві без прямої конфронтації, могло би стати ускладнення дозвільних процедур для російських нафтових танкерів, що регулярно долають Босфор. Враховуючи середній вік російського «тіньового флоту», це не мало би скласти особливих проблем за наявності політичної волі.

Про можливість радикальних кроків натякає Росії і директор вищезгаданого інституту Саліх Йилмаз, відомий своєю традиційною лояльністю до Москви: «Російський газ може не потрапити до Туреччини. Припинивши участь у зерновій ініціативі та обстрілюючи українські порти, Росія також дала Україні можливість атакувати її торгові порти, особливо порт Новоросійськ. У цій ситуації російська нафта не зможе потрапити на світовий ринок із Чорного моря. Росія має або повернутися до столу переговорів щодо угоди, яка дозволяє експорт українського зерна в обмін на нафту, або бути готовою до припинення торгівлі в Чорному морі з можливістю знищення її військово-морського флоту». Він також нагадує, що в разі продовження війни в Україні, наступною загрозою може стати знищення чи пошкодження Турецького чи Блакитного потоку, як це раніше сталося з Північним потоком-2. Відтак, він радить Анкарі якнайшвидше реалізувати проект поставок лівійського газу до Туреччини у партнерстві з ОАЕ і Катаром. 

Очевидно, що існує широкий вибір дзеркальних чи асиметричних кроків у відповідь на російські провокації: від забезпечення супроводу турецьких ВМС для комерційних суден в Чорному морі до інспекцій чи затримок російських кораблів при проходженні через Босфор. 

Втім, найбільш вірогідною реакцією Анкари на даний момент буде її відсутність. 

«Туреччина ніколи не залишить приниження, яке зазнала від Росії, без відповіді. Але відповідь буде такою, як завжди – спокійною, чіткою, рішучою. І не обов’язково швидкою», - неофіційно коментує інцидент один із турецьких дипломатів. - «Пам'ятаєте, як турецька дипломатична делегація деякий час чекала Путіна в Росії? А через кілька років чекав вже сам Путін…»

Ця думка збігається з оцінкою відомого турецького експерта з безпеки: «Той факт, що росіяни вільно себе почувають на відстані 50 морських миль від Босфору, справді скандальний. З іншого боку, російська операція була настільки смішною, безглуздою і погано виконаною, що навряд чи вона когось налякала». Тож, на його думку, причина мовчання Анкари не у побоюваннях Росії чи бажанні їй догодити, а у власних інтересах. «Ердоган не відреагує, поки він не буде на 100% впевнений, що росіяни більше не повернуться до зернової угоди. Коли він переконається, що шансів зберегти угоду немає, відкриються зовсім інші варіанти».