Попередні висновки турецьких виборів

Вибори 14 травня не визначили президента, а крапку поставить другий тур 28 травня. Однак який висновок вже можна зробити зараз?

Президент Реджеп Таїп Ердоган перестав бути беззаперечним лідером країни. Він двічі вигравав кампанії в першому турі. 2014 з результатом 51,7%, а 2018-го - понад 52%.

Втім, Ердоган все ще залишається турецьким політиком номер один, і результат 49,3% дозволяє йому легко виграти в другому турі.

Кемаль Киличдароглу здобув історичний максимум для опозиції з результатом  45%. 

Резерв для обох кандидатів - 2 млн 700 тисяч голосів, які набрав третій кандидат Сінан Оган. Втім навіть якби він закликав всіх прихільників віддати голоси опозиції - це так не працює. 

За Огана голосували люди націоналістичних поглядів, що не сприймають співпрацю обох кандидатів з політичними курдськими силами. Цей електорат може розділитися між обома кандидатами або не прийти на вибори.

В обох випадках, якщо не станеться великого дива, Ердоган переможе з результатом 51-52% в другому турі.

Парламент залишився під контролем влади. Народний альянс із партій Справедливості і розвитку з Націоналістичним рухом матимуть 320 з 600 депутатських крісел.

Навіть якщо уявити в таких умовах перемогу Киличдароглу, то це призведе до конфлікту гілок влади. І головне, Киличдароглу в цих умовах не зможе виконати головну передвиборну обіцянку - повернути парламентську модель і "відновити демократію".

Ризики від перемоги Реджепа Ердогана в тому, що європейська інтеграція Туреччини буде залишатися на гальмах.

Передвиборне підвищення зарплат держслужбовців і бюджетників до 22 тисяч лір (44 тисячі гривень) посилить інфляцію і дефіцит бюджету.

Туреччина не отримає інвестиції із західних країн і буде змушена шукати ресурси там, де не так прискіпливо ставляться до політичних свобод і економічної прозорості.

Росія цього року вже відтермінувала туркам платежі за газ на 600 млн. доларів і може дати ще товарних (газових) кредитів на 3-4 млрд доларів.

Така ситуація може зробити Анкару економічно залежною від Росії, як це відбувається з Угорщиною.

Ердоган намагатиметься балансувати, аби не потрапити в повну залежність від Путіна, але для цього потрібна зміна настроїв у Вашингтоні і Брюсселі щодо його врядування.

Туреччина продовжить розвивати власний оборонний комплекс, і тут Київ має переваги, бо володіє технологіями і кадрами, що потрібні Анкарі.

Туреччина далі лобіюватиме зерновий коридор з України через Босфор, а також просуватиметься на Кавказ і країни Центральної Азії. На цьому етапі її східний рух буде залежати від добрих взаємин з Москвою.