Інтерв'ю колишньої бранки Кремля Людмили Никитенко журналісту UA.SOUTH Осману Пашаєву (ВІДЕО)

Били за те що я думала, як відповісти російською. Я україномовна і мені це було тяжко. Я задумувалась над відповіддю. Ну і за кожний мій роздум, або за ухмилку що вони «Запоріжжя за 2 неділі візьмуть» я отримувала в голову.

О.П.:  Вітаю вас! Це Людмила Никитенко, фермерка з Олександрівки Запорізької області. 5-го вересня Людмилу захопили окупанти і звільнення відбулося вже на вільній території України 27-го вересня. Понад три тижні ви провели як заручниця російських окупантів та їхніх колаборантів з так званої ДНР, або як їх називати, ну просто утворення терористичного, ДНР. Скажіть… Давайте будемо просто по порядку, 5-го, зранку, коли увірвалися до вас, до хати, скільки людей було? І чи бачили ви їх обличчя?

Л.Н.: Було 7 чоловіків, вони були в військовій формі, в балаклавах і зі зброєю. Хотіли вони…Забрали в мене телефон, забрали мій паспорт. В них були, про мою доньку, всі свідчення…Де вона навчалася, коли вона закінчила навчання, спитали вони де вона зараз проживає, і хотіли..

О.П.: Я уточню, вони цікавилися вашою донькою…Чому?

Л.Н.: Вони сказали мені, що вона передає інформацію про….я передаю Христині інформацію про пересування російської техніки, а вона передає цю інформацію в СБУ. 

О.П.: Найцікавіше, що ви навіть не заперечували цього і коли навіть вас схопили, ви те саме робили і казали, що ви передаєте цю інформацію? Або передаєте те, що бачите. Розкажіть як це було?

Л.Н.:  Я їм казала, що я спеціально ніякої інформації не передавала.  Але розповідала те, що відбувалося в нашому селі, в нашому районі, те, що я бачила. Було… Техніка їхала – я про це казала, хто пішов в колаборанти – я теж про це спілкувалася зі своєю донькою. Ми про це розмовляли, тому що їй було цікаво, що в нас відбувається. Вона тут живе. Вона тут народилася і ця інформація їй була просто цікавою.

О.П.:  Вам пред’являли повідомлення, саме цю переписку, квітневу, а взяли вас в вересні. До цього часу що відбувалося в селі? Чи захоплювали інших людей? Чи зникали інші люди? Можете про це трішки розповісти?

Л.Н.:  Інших людей не захоплювали, але приїжджали і попереджали, якщо в них була проукраїнська позиція. В Степанівці, звідки я родом, приїжджали до подруги, зробили обшук вдома, сказали, що шукають зброю. Але там зброї не було, чоловік навіть не мисливець. І погрожували їй, що заберуть її або виселять її за проукраїнську позицію. Ще в нас були в квітні, приїжджали «ДНРівці», теж хлопці зі зброєю, вони мародерили, вони вбивали собак, вони забирали горілку. Все що знаходили.

О.П.:  Розкажіть будь-ласка про ці грабунки, і про викуп який хотіли і за людей і за власність. Як це відбувалося? Що це було? І як на цьому тлі виглядала рос-гвардія, яка потім замінила так званих «ДНРівців».

Л.Н.:  Ну в нас забирали машину за те, що я сказала, що не розумію російської мови. Їм це не сподобалося та вони вирішили забрати в нас машину. Або за неї 30 000 грн викупу. В нас гривень не було, в нас була 1000 долларів, які ми їм віддали за нашу ж машину. Забирали синів в інших людей. Два сини, які дорослі вже. І чоловіка. І потребували за них викуп. Бо сказали що заберуть їх копати окопи або воювати. Теж люди платили гроші за це. Потім приїхали через неділю…12-го були «ДНРівці», 19-го заїхала рос-гвардія. Дуже багато техніки було. Автоматчики зверху на машинах. З собаками. І вони проїхали по селу, просто перевіряли документи, і питали: «Чи ніхто вас, часом, не ображає?»

О.П.:  Тобто «завдання ображати» дісталося «ДНРівцям» ? Російська гвардія мала виглядати «пристойною», я так розумію? 

Л.Н.:  Да, да, да… Вони були одягнені, в них була зброя така, більш сучасна, і вони як.. «спасітєлі», «освободітєлі»…

О.П.:  Тим не менше вас в вересні схопили. Хто був це? Це була рос-гвардія? Це були так звані «ДНРівці», чи це був хтось інший взагалі?

Л.Н.:  Я не зрозуміла толком хто це був. Хлопець, який сказав, що він мій слідчий, був одягнений як рос-гвардія, і в нього на кепці був прапор, триколор російський. Потім були хлопці, вони ну…чеченці..по ним видно було що вони кавказької наружності, що вони не росіяни. І таке ж було хамовите, як себе вели «ДНРівці». Я чомусь так і думаю що це були «ДНРівці». Їх було багато, їх було 7 чоловік і вони були всі різні.

О.П.:  Що відбулося після того, як вас забрали з дому?

Л.Н.:  Мене повезли в Мелітополь, закрили в камеру. На другий день був допит. Телефон і паспорт залишався в них. Перший допит був такий, доволі жорсткий. З побоями. Ну щоб не було видно синців.

О.П.:  За що вас били під час допиту?

Л.Н.: За те що я думала, як відповісти на російській мові, бо вони потребували відповідь на російській мові. Я україномовна і мені це було тяжко. Я задумувалась над відповіддю. Ну і за кожний мій роздум, або за ухмилку що вони «Запоріжжя за 2 неділі візьмуть» я отримувала в голову. Також мені погрожували, що зламають носа, виб’ють зуби і будуть бити на полу ногами.

О.П.:  Де вас тримали ці три тижні?

Л.Н.:  Ну як...пізніше ми трішки «попартизанили» з дівчинкою, з якою там сиділи. Ми дивилися трішки, які там дома були, яка там кафешка була. Ми зрозуміли, що ми десь біля зеленої поліклініки в Мелітополі. Я не знаю як називається вулиця, бо погано знаю Мелітополь. Ну там сказали, що там була якась поліцейська частина чи… Щось там таке було, схоже на СІЗО. Одинадцять камер було, шість решіток на вікні. Решітки різноманітні, тонкі і такі товсті, що сонце дуже погано через них проходило. Ну як камера: дві кроваті дерев’яних, туалет, стіл і стільці. Все було зацементоване до підвалу.

О.П.:  У вас була можливість спілкуватися з іншими полоненими?

Л.Н.:  Взагалі там грала музика з 6-ти ранку до 11 ночі. Грала музика така, «суїцидна». Дуже-дуже голосно, на весь коридор. Проросійська, гімн росії, про ДНР. Ну їхня музика… російська. І не було такої можливості.. А один вечір, вимкнулось світло, і в нас було хвилин 15, поки нікого не було, ми поспілкувалися з іншими полоненими. Трішки дізналися хто там і за що сидять хлопці. В основному там були хлопці. Дівчинки були дві, я і Тетяна.

О.П.:  Тетяна... Можете про неї трішки розповісти? За що взяли цю дівчину? Скільки їй років? Звідки вона?

Л.Н.: Тетяна…27 років. Взяли її в Мелітополі, з її ж хлопцем. Вона партизанила. Він здавав геолокації, а вона розвішувала листівки. ЇЇ взяли перед Днем Незалежності, тримали 9 днів на Чернишевського в якійсь залізній клітці а його в гаражі. Потім її переправили сюди ж, де я знаходилась. Тільки вона трішки раніше потрапила. А хлопець залишався там, потім потрапив пізніше туди, де ми були.

О.П.:  В якому стані він потрапив?

Л.Н.: Ну як хлопці розповідали, які його бачили.. Сказали що в нього нос розбитий, губа розбита та перебиті ребра.

О.П.:  Тобто катували?

Л.Н.: Ну да.

О.П.:  Що відбувалося дали? Другий день, це 6-го, вас допитували і били за українську мову. За те, що ви намагалися російською відповідати але ви замислювалися і за це вас били. Після цього що було? У проміжок з 6-го до 27-го? Ви просто сиділи там? Так?

Л.Н.: Сьомого був допит, другий. Він був після обіду. Я на нього дуже боялася йти, думала що буде гірше. Коли вони, мабуть перевіривши мій телефон, нічого там не знайшли, другий допит був спокійний. Але те що я була в шапці на очах, я їх не бачила. По голосу я зрозуміла що був той самий «слідчий», що був в мене вдома. Питав те ж саме, нічого нового.

О.П.:  А що саме? Що саме запитував?

Л.Н.: Те ж саме… про Христину, про мою проукраїнську позицію. Про те що… хто пішов в нас працювати, і чи засуджую їх я за те що вони пішли працювати на росію. Перед цим я те саме, що їм розповідала, написала їм на трьох листках А4. Він читав звідти і запитував в мене те ж саме, що було написане на листах. А потім був ще один допит, 15-го вересня, на відеокамеру. Вже без шапки. Вже чоловік, який сидів навпроти мене, не боявся, не ховав своє лице, він був чисто в зеленій формі. І в нього була зовнішність..ну не російська. Зрозуміло що це теж був чеченець. Як потім хлопці сказали, 17-го виключилось світло, а 15-го в мене був допит… Як хлопці сказали, цей чоловік проводив в них поліграф. Брали хлопців на поліграф і він його проводив. Він на відеокамеру знімав, питав те ж саме про Христину, те ж саме про мою позицію, чому мені не подобається Росія, чому я не хочу жити в Росії. І чи бажаю я виїхати. На що я стверджувала що я бажаю виїхати. Тим паче що ми з чоловіком 9 вересня збиралися виїзджати.

О.П.:  Розкажіть ще про погрози вам. Вам погрожували, здається, і Христиною, донькою вашою.  Що це за погрози були?

Л.Н.: Сказали, що в мене багато її фотографій, вони вже вислали їх «чєчєнам», і вони її з Нідерландів привезуть з мішком на голові. Морським шляхом.

О.П.:  Щодо того, вони цікавилися, чи  засуджуєте ви колаборантів, які пішли працювати на росію. Чому на вашу думку їх цікавило це питання? Чи багато колаборантів в тому селі де ви живете?

Л.Н.: Цікавило їх, чи багато… Питали, чи хто з моїх друзів та знайомих пішов. На що я відповіла, що ніхто з моїх друзів та знайомих не пішов на співпрацю. Але всіх інших я засуджувала, і навіть це я не приховувала. Я прямо показувала свою позицію, не приховуючи цього. Їм це не сподобалось, бо вони сказали що я себе неправильно вела, що люди просто правильно себе поводять, і що вони правильно міркують, і що пішли на співпрацю, бо це правильно. В нас не дуже багато колаборантів, я про це теж сказала. В нас і будинок культури відмовився і дитячий садок відмовився йти на співпрацю. І їм це не сподобалось, звичайно. 

О.П :  Ви сказали що за 5 днів до того як вас відпустили, фактично депортували з  окупованої території на вільну територію, через Василівку, правильно я згадую?

Л.Н.: Так.

О.П.: Почалось щось навколо вас відбуватися . Що саме навколо вас почало відбуватися?

Л.Н.: Закрили вікно, по-перше. Бо вікно було відчинене, і мені було вночі, та і вдень холодно спати. В мене жилетка була, я вкривалася жилеткою, подушку ложила на ноги. Перші 2 дні не давали навіть матрацу. Я спала просто на дереві...на дерев’яній кроваті. Потім дали. І потім закрили вікно і видали мені плед. І нас перевели з цієї камери де не працював унітаз і все витікало в нашу камеру з унітазу. Нас перевели в більш нормальні умови, де хоча б туалет не тече. Це я вже потім дізналася, що чоловік  з 22-го почав, виїхав в Запоріжжя та почав бити в усі колокола, і в поліцію заявив про моє зникнення, і в СБУ ходив, заявив про моє зникнення. І от, як, я не знаю чому, але мені здалося що щось почало відбуватися на краще. Але я ще цього не розуміла, що це і до чого це призведе.

О.П.:  У вас зараз є розуміння що змусило саме позбутися вас? Ну тобто звільнити вас, позбутися вас?

Л.Н.:  Я думаю, тому що був великий розголос. Тому що донька моя не сиділа склавши руки. Вона де тільки можна писала. Всюди. Розголос був шалений. Я думаю, може це.

О.П.:  Тобто зараз ваша вся родина на вільній території перебуває?

Л.Н.: Мій чоловік так, мої батьки, свекруха - ні. Вони лишилися там. Люди похилого віку, вони…не виїжджають.

О.П.:  Що ви хочете робити далі?

Л.Н. Ой, це таке тяжке питання. Хочу додому. Але вже в Україну. Ну поки що в Запоріжжі. Зараз треба мені документи - в мене ж немає паспорту. Мені не віддали паспорт, за те що я не захотіла сказати «слава росії!». Мене випустили без телефона, без паспорта. Просто так. Зараз роблю документи. Живемо ми в подруги, в Христининої подруги. Нас приютили, ми безкоштовно живемо. Будемо шукати роботу. Будемо старатися якось…

О.П.:  Ви були понад півроку в окупації, понад 3 тижні були за гратами, вас полонили, били і катували. Що ви хочете сказати людям на вільній території про те, що відбувається на окупованій території? Про людей, які на окупованій території. Чи щось є особливе, що ви хочете розповісти? Особливо це було 8 років про Крим, коли от, були такі думки, чому люди не беруть зброю, і збройно не опираються окупантам. Чи є вам що відповісти  цим людям, які закидають людям в окупації таке?

Л.Н.: Дуже тяжко. Дуже це морально тяжко, фізично тяжко. Оце дивитися на тих людей, які перейшли, яких ти знав все життя, які вчили твою дитину, вони перейшли на бік агресора. Це дуже тяжко. І знаєте, аж самій хочеться іноді все кинути та піти в ЗСУ. Просто тому, що щось треба робити, якось з цим боротися, з цим злом. Я не знаю… Це дуже тяжко. Не так от фізично… Ну в чоловіка земля, він працював на своїй землі. В мене було господарство, я працювала на своєму господарстві. Ми ні на кого  не працювали, ми працювали на себе. На нас такого тиску великого не було. А саме цей моральний тиск…Оці російські гроші, російські ціни… це дуже тяжко.

О.П. Дякую вам! Ми викладемо те що ви розповіли. Я думаю найближчим часом, правозахисники, яким ми з самого початку передали вашу історію, знайдуть вам юриста. Я так розумію, ви хочете позиватися до Російської Федерації?

Л.Н.:  Так, я хочу в Європейський суд з прав людини позиватись.

О.П.:  Дякую!

Л.Н.:  І вам теж велике дякую, за допомогу, за розголос. Велике вам  дякую!

О.П.  Дякую!