Назад до СРСР і 90-ті

Жахи та реалії Росії 1985-1999

Місяць тому мій хороший друг, португальський фоторепортер, який висвітлює війну в Україні, надіслав документальний фільм BBC. Це документалка про Росію в 1985-1999 роках, і, оскільки я їхала на S9 від центрального вокзалу Берліна до Адлерсгофа, у мене було понад півгодини вільного часу. Але з найперших кадрів документальний фільм, зібраний з фрагментів, відзнятих по всій Росії, повернув мене до 90-х, в моє дитинство.

У той час російські телеканали, такі як ОРТ і РТР, домінували на платформах телемовлення в Криму, поки не були замінені на українські УТ-1, 1+1 та Інтер, наскільки я пам'ятаю, в 1996-1997 роках. До цього, російські канали постійно транслювали якісь жахи про життя в Росії - тоді це ще було дозволено. Зараз же їм диктують показувати жахливі кадри з інших країн, але про Росію тільки "перемоги" і "добро".

Кадри з цього документального фільму були саме такими, які я бачила на нашому старому "Рекорді" - я пам'ятаю репортажі про те, як вчителі та лікарі в Москві страйкують через те, що їм не платять зарплати по 6 місяців і їм нема чого їсти. Пам'ятаю новини про те, як одні алкоголіки або психи постійно вбивали інших. Я пам'ятаю галас навколо вбивства російського журналіста і шоумена Влада Лістьєва 1995 року, і російського політика і радянського дисидента Галину Старовойтову 1998 року. Обох було застрелено на сходах своїх багатоквартирних будинків. Обидва вбивства вразили Росію, і обидві справи досі не розкриті через більш ніж 20 років. Я пам'ятаю новини про банди, члени яких постійно вбивали один одного. Я пам'ятаю репортажі з Чечні, де Росія звинувачувала "кровожерливих чеченців", але майже ніколи не згадувала, які жахливі злочини там здійснювала сама Росія.

У дитинстві я завжди думала, якого біса там взагалі робить російська армія? Коли мені було 20, я знову поставила це запитання, але цього разу вже щодо моєї країни і мого рідного Криму. Весь цивілізований світ не міг і не може відповісти на це запитання. Російський наратив про "захист російськомовних від українських нацистів" також не дає відповіді, тому що це не більше ніж привід для вторгнення в суверенну країну.

Коли була підлітком, я навіть не усвідомлювала, що зі зникненням російських каналів наша політична новинна стрічка перетворилася на постійні етери засідань Верховної Ради, де одразу ж билися українські політики і всі просто сміялися з наших дурнів, які не можуть вирішити проблеми словами. Я не кажу, що це було правильно, але, принаймні, на це було весело дивитися порівняно з тим, що відбувалося в Росії. На українських каналах не було новин про війну або масові вбивства в нашій власній країні просто тому, що Україна не брала участі в жодних війнах від моменту здобуття незалежності, а якщо і були якісь перестрілки між бандами чи олігархами або якісь інші вбивства, то масштаби не йшли в порівняння з Росією.

Наприкінці цієї документалки показують початок "кар'єри" Путіна. Тоді, 1999 року, всі були такі щасливі, що нарешті знайшовся хтось молодий і розумний, не схожий на Єльцина, який ледь читав свої промови і в якийсь момент ледве рухався. Я й гадки не мала, що 1999 року російським дітям видали підручники, у яких вже була інформація про Путіна, зрозуміло, що вона вихваляє "дорогого вождя". Ви уявляєте, що вже є ціле покоління дорослих людей, які не бачили нічого, окрім путінського режиму? Ви уявляєте, що цих діточок у 1999 році вже напихали путінською пропагандою, а вони, зі свого боку, так само виховували своїх дітей? Вже щонайменше два покоління отруєні путінською пропагандою, які, зі свого боку, отруюють малечу в дитсадках, вбираючи її у військову форму і розігруючи військові постановки.

Можна сказати: "Бідні люди, їх просто обдурили". А я вважаю, що вони дозволили себе обдурити і досі так роблять. Я не можу уявити, щоб українці чи будь-яка інша цивілізована країна мовчали і просто ковтали все, чим їх годує влада. Майдани в 2004 і 2013-14 роках відбулися не на порожньому місці, як не намагалася б піднести це Росія. Причина проста і вона полягає в тому, що українці не збиралися дозволяти уряду продовжувати їх дурити. Я вважаю, що головна культурна відмінність між українцями і росіянами полягає в тому, що перші хочуть свободи вибору, хочуть незалежності і прозорості, а другі навіть як нація не можуть вижити без правління чийогось "залізного кулака", який вирішував би за них, що робити. Вони не хочуть ухвалювати власні рішення, вони уникають відповідальності і, по суті, навіть не знали, що робити зі свободою, яку їм давали в проміжках між правлінням якогось диктатора.

Цей документальний фільм хоч і далекий від естетичної насолоди, але розповідає правду про Росію 1985-1999 років. Це безперечно одне з найкращих, що я дивилася останнім часом. ОБОВ'ЯЗКОВО ДИВИТИСЯ, якщо хочете краще зрозуміти "загадкову російську душу".

Коли я дивилася цей документальний фільм, я ледве не пропустила свою зупинку, і коли у фільмі я почула пісню Іванушек International «Тоже является частью вселенной», я навіть розплакалась - цю пісню я слухала на своєму старому касетному магнітофоні та дико стрибала у вітальні маминого дому. Кумедно те, що Іванушка - головний герой майже всіх російських казок, і саме ім'я стало загальним для дурнів і досить примітивно мислячих або взагалі не дуже здатних мислити людей, бо вчинки і поведінка Іванушки завжди були неймовірно дурними. Додавання "International" до назви гурту мало б, напевно, звучати круто, але в підсумку, на мою скромну думку, вийшло кумедно. Так само, як міжнародний аеропорт Сімферополя мав у своїй назві "Міжнародний", а фактично єдине місце, звідки можна було літати, була Росія. І то, до війни можна було, а зараз зовсім закрили. Зрештою, не зовсім "міжнародний".

Зійшовши з поїзда, я знайшла пісню на YouTube і з посмішкою прослухала її. Моя внутрішня дитина відчувала сильну ностальгію, хоча в цій пісні немає нічого особливого. Але вона повернула мене додому, у Крим, у моє рідне місто Бахчисарай. У будинок до мами, дивитися з дідусем "Час пик" із Лістьєвим. До моєї бабусі, яка дивилася нескінченну Санта-Барбару та її улюблені бразильські мильні опери. За часів, коли мама була молода і працювала без вихідних, щоб забезпечити всю сім'ю. Коли моя старша сестра була моїм кумиром за те, що вона просто приносила додому нові круті касети.

Одразу після кліпу Іванушек на цю пісню, яка для 32-річної більш-менш дорослої версії мене виглядала жахливо непрофесійно та дешево, на YouTube заграла та сама пісня, але цього разу у виконанні гурту Rondo (про який я ніколи раніше не чула) з молодим Олександром Івановим у якості соліста. Я ніколи не чула цю версію, і виявилося, що це був оригінал, а версія Іванушек була кавером. Оригінальна пісня зачарувала мене, в ній є дикий дух у стилі глем-року 80-х, який я обожнюю. Я думаю, що найкраща російська музика створювалася за часів великих змін, Цой - найкращий тому приклад.

І я подумала, що для мене пісня Іванушек про моє минуле, коли я жила в Криму: так само, як і ця пісня, і самі Іванушки, багато в чому просто пародія на щось, що мало на меті бути класним і крутим, але врешті-решт має безглуздий, штучний і дешевий вигляд, особливо зараз, коли Крим окупований Росією. А версія Рондо - про моє сьогодення, де я живу в Берліні - найавтентичнішому місті нашого часу, з найбільш диким духом, який тільки можна собі уявити. Але цьому місту довелося дуже багато чого побачити і чимало постраждати, щоб стати таким, яким воно є сьогодні. Схоже, так у житті з усім, з містами і країнами - немає болі, немає долі.