Pосійськi інформаційнi операції у Туреччині: недовіра, дезінформація та дезорієнтація (Частина II. Вразливість інформаційного простору Туреччини до зовнішніх впливів)

Туреччина залишається однією з країн, що є найбільш вразливими до кібератак і використання ботів російського походження- це середовище створює сприятливий ґрунт для російських операцій впливу

фото: Yeniçağ

У попередній частині ми вже розповідали про те, як недовіра до Заходу та відчуття недооціненості ролі Туреччини у світовій політиці створює сприятливий ґрунт для поширення російських наративів. 

Поляризація суспільства та сек’юритизація внутрішньої і зовнішньої політики роблять турецький інформаційний простір ще більш вразливим до маніпуляцій та дезінформації. Дослідження Інституту Reuters «Поляризація, дезінформація та страх: аналіз турецьких ЗМІ» показало, що серед усіх країн саме турецькі респонденти найчастіше стикаються з «історіями, які повністю вигадані з політичних або комерційних причин» (49% опитаних у Туреччині при середньому показнику 26% по всіх країнах).

Туреччина також відноситься до країн, де соціальні мережі найбільш активно використовуються для цілей політичної комунікації. Експерти відзначають, що всі кризи, які значно вплинули на подальший розвиток країни, – спроба державного перевороту 2016 року, вбивство російського посла, угода по С-400, терористичні атаки, вибори та протести Гезі, значною мірою піддавалися зовнішньому «цифровому супроводу». 

Туреччина також залишається однією з країн, що є найбільш вразливими до кібератак і використання ботів, насамперед російського походження. У поєднанні з усіма факторами, згаданими вище, це середовище створює сприятливий ґрунт для російських операцій впливу. 

У дослідженні Індексу медіаграмотності за 2021 рік, яке оцінює стійкість суспільств до фейкових новин і дезінформації на основі низки показників від свободи слова до рівня освіти, довіри до людей та інституцій, Туреччина посіла 31 місце серед 35 європейських країн, головним чином через низькі показники у сфері свободи ЗМІ та освіти. 

Загальний низький рівень вищої освіти порівняно із середнім показником у країнах ОЕСР (лише 22% громадян Туреччини у віці 25-64 років мають вищу освіту) робить медіаграмотність значною проблемою. Як зазначив один із турецьких експертів з дезінформації, «протягом багатьох років турецька освітня система служила для насадження певних цінностей, а не для розвитку самостійного критичного мислення. За часів військового управління цивільні повинні були виконувати накази, а не ставити їх під сумнів. Згодом, з поступовою ісламізацією суспільства та поширенням релігійної освіти паства повинна була вірити та слідувати, а не перевіряти факти. Таким чином, часто існує сліпа довіра до влади і відсутність звички критично переосмислювати та оцінювати інформацію». 

Це також пояснює і популярність всіляких теорій змов та конспірології серед простого населення, в незалежності від вікових груп, географічних регіонів і політичних уподобань. 

Все це робить турецьке суспільство надзвичайно вразливим до будь-яких інформаційних операцій. Турецькі медіа-експерти стверджують, що оскільки популізм притаманний партіям різного політичного спектру і політики майстерно маніпулюють емоціями виборців, надаючи неправдиву інформацію та створюючи світ альтернативних фактів, уся інформаційна екосистема створює численні шляхи для зовнішніх впливів та вкидів. 

У свою чергу, таке «токсичне» медіа-середовище дозволяє легко поляризувати і мобілізувати суспільство, що неодноразово спостерігалося у Туреччині і раніше – під час пандемії, лісових пожеж, напливу біженців чи повеней. Така ж тенденція, очевидно, спостерігатиметься і в майбутньому.

На практиці це означає, що будь-яке чутливе питання внутрішньої чи зовнішньої політики може бути потенційно використано як претекст для російських операцій впливу – для поширення недовіри та підозр, піддавання сумніву, здавалося б, незаперечних фактів, роздмухування внутрішніх чварок та неконтрольованих емоцій страху, ненависті, розчарування чи виснаження, з відповідним перетворенням їх у політичні чи соціальні вимоги в інтересах Москви. Курдський тероризм (PKK, PYD/YPG), сирійські біженці, структури FETO («терористичної організації Фетхуллаха Ґюлена»), антитурецькі заколоти та змови західних держав, конспірологія, ісламофобія, нацизм, ядерна зброя – будь-яка чутлива тема може бути легко використана як тригер для рефлексивного контролю. 

У випадку з Україною багато з цих аргументів використовуються для створення небезпечної суміші правди та брехні, через що її важко виявити та спростувати. Будь-хто, хто стежить за висвітленням в турецьких ЗМІ російської війни в Україні, пам’ятає медійні кампанії чи окремі матеріали, що дискредитували керівництво України, Європи та США; закидали офіційному Києву звинувачення у расизмі та поганому ставленні до африканських та мусульманських студентів під час евакуації з України; критикували ЄС через застосування “подвійних стандартів” у поводженні з православними українськими біженцями та мігрантами з Близького Сходу; акцентували увагу на нерівності між «багатою північчю» та «бідним глобальним півднем»; просували російські «мирні» наративи і заклики до переговорів, протиставляючи їм український (підтримуваний США) войовничий настрій; поширювали історії «нацистських батальйонів» і «фашистів» в Україні тощо.

Як тільки будь-яка з цих чутливих тем з’являється на порядку денному, вона знаходить широке висвітлення в ЗМІ як правого, так і лівого толку. Наприклад, український фактчекер StopFake проілюстрував таку «одностайність» у поширенні російської пропаганди на прикладі захисників «Азовсталі». Хоча вся угода про обмін і звільнення з полону лідерів «Азова» відбувалася під егідою особисто президента Ердогана, турецькі ЗМІ опублікували десятки фейкових та маніпулятивних статей, що описують «полк «Азов» як «неонацистське» та «фашистське» угруповання.

Протидія російській пропаганді та фейковим новинам у Туреччині також є проблематичною через відсутність незалежних та інституційно розвинених фактчекінгових організацій. Хоча існує кілька НУО, які займаються протидією фейкам, такі як Teyit, Doğruluk Payı або Malumatfuruş, вони залишаються здебільшого невідомими широкій громадськості.

У серпні 2022 року Управління комунікацій при президентові Туреччини запустило Центр боротьби з дезінформацією, оголосивши, що його головним завданням буде «боротьба з систематичною кампанією дезінформації проти Туреччини». Однак незрозуміло, що саме Центр робитиме для протидії зовнішнім загрозам. До того ж, турецькі фактчекери зазначають, що «те, що уряд називає дезінформацією, не обов’язково вважається дезінформацією за межами країни». Хоча боротьба з фейками є справді необхідною, правозахисники висловлюють занепокоєння, що нинішній підхід є державо-, а не людино-центричним, і посилення державного втручання може призвести до погіршення ситуації зі свободою слова.

Зрештою, інколи на заваді об’єктивному висвітленню подій стає не злий умисел, а елементарна відсутність журналістів і редакторів зі знанням української мови, що створює додаткові проблеми для перевірки фактів і збалансованої подачі інформації. Наприклад, обмін даними, фото- та відеоматеріалами між російським державним інформаційним агентством ТАСС і турецьким Anadolu Agency (AA) забезпечується відповідно до угоди про співпрацю, підписаної ще в 2017 році. Після російського вторгнення події в Україні продовжували висвітлюватися в тому числі з московського офісу АА. Це призвело до ситуації, коли інколи російська позиція ретранслювалась напряму без представлення альтернативних точок зору чи коментарів (як, наприклад, тут). Наразі інша команда АА працює на місцях в Україні, що дозволило дещо збалансувати інформаційну політику агентства. Водночас, одностороннє висвітлення в ЗМІ з домінуючими російськими наративами залишається проблемою.

Усе це вимагає від української сторони більшої уваги, послідовної медійної стратегії та посилення зусиль для боротьби з російською дезінформацією та, головне, просування альтернативних українських наративів у Туреччині. Надмірне реагування на кожну маніпуляцію чи фейк, що дискредитує Україну в турецьких ЗМІ, означало би що Росія досягла своєї мети – підірвати довіру між Києвом та Анкарою і зіпсувати позитивну атмосферу українсько-турецького партнерства. 

Втім, важливо бути певними, що українські голоси будуть почуті в Туреччині – і за столом переговорів, і в експертних дискусіях, і в інформаційному просторі.