Минулий тиждень пройшов під знаком зернової угоди
фото Anadolu Agency
Російський шантаж з показним виходом із «Чорноморської зернової ініціативи» і значно менш гучним до неї поверненням, очевидно, не спрацював.
Завдяки принциповій позиції Туреччини і ООН зерновий коридор продовжив свою роботу у тристоронньому форматі, тоді як успіхи ЗСУ забезпечили «гнучкість» російської сторони у переговорах щодо відновлення її участі у домовленостях.
Експерти майже одностайно назвали це епічним провалом «великого стратега» Путіна і беззаперечною перемогою досвідченого дипломата – Ердогана.
З останнім важко посперечатися.
Турецький лідер вчергове продемонстрував свій характер Путіну, свій вплив – регіону, свої амбіції – Заходу і переваги політики нейтралітету у російсько-українській війні – населенню Туреччини, що стрімко наближається до виборів 2023 року.
«Дипломатія лідерів», «Сильний лідер – сильна Туреччина», «Погляди всього світу спрямовані до Анкари» - турецькі ЗМІ не скупились на компліменти, висвітлюючи переговори довкола угоди.
Резонанс навколо успіхів турецького лідера був настільки потужним, що деякі опозиційні коментатори напівжартома припускали, що якби цієї кризи не було, її варто було би вигадати.
Хоча такі заяви – відверті маніпуляції політичних опонентів, відновлення роботи зернового коридору зусиллями президента Ердогана напередодні його зустрічей з Генсеком НАТО Столтенбергом 4 листопада, шведським прем’єром 8 листопада і світовими лідерами в рамках саміту G-20, запланованого на наступний тиждень, безумовно створило позитивне тло для обговорення тих питань, у вирішенні яких зацікавлена Анкара.
Натомість російському президенту фантазій у створенні штучних криз не позичати.
І на відміну від надуманого приводу з обстрілами російського флоту у Севастополі з нібито використанням українцями зернового коридору, справжню причину такого демаршу варто шукати не у минулому, а у майбутньому.
19 листопада офіційно закінчується термін дії зернової угоди, і розкачування ситуації напередодні вирішальних перемовин може вплинути на позиції сторін при перегляді її умов. З одного боку, Росія дійсно продемонструвала слабкість, швидко погодившись на повернення до Спільного координаційного центру (СКЦ) за символічних «гарантій безпеки» з боку української влади. З іншого боку, не втративши нічого, окрім репутації (відверто кажучи, від неї і так мало що залишилось), Кремль отримав можливість говорити про «жести доброї волі» задля збереження угоди зараз, водночас вимагаючи від партнерів поступок по принципових для Росії питаннях для продовження роботи зернових коридорів на наступний рік.
Відтак, головні ризики, як і головна мета, раптового виходу і не менш раптового повернення Росії до зернової ініціативи можуть бути не у зриві домовленостей, а у їх продовженні. Але вже на інших, вигідніших для Кремля умовах.
Враховуючи, що цього разу під тиском міжнародних партнерів може опинитися вже Україна, на деяких із цих ризиків варто зупинитися окремо.
Окрім прагнення залишатись «неупередженим арбітром» між Україною і Росією, така зацікавленість Анкари у відновленні повноцінної торгівлі з обома країнами пояснюється і цілком прагматичними інтересами. За оцінками ООН, Туреччина забезпечує близько 22% річного імпорту зернових з Росії і лише 3% - з України. Свої потреби турецька держава зазвичай покриває за рахунок власного виробництва, тоді як більшість імпортованого збіжжя йде на реекспорт. Тож, розширення поставок злакових та олійних культур з РФ автоматично означатиме і більшу залученість Туреччини до міжнародних логістичних ланцюгів і торгівлі агропродукцією.
В країні добре розвинена переробна промисловість: Туреччина займає перше місце у світі з експорту борошна та друге – з експорту макаронних виробів, при тому що більшу частину пшениці вона імпортує з Росії (67%) та України (21%).
На тлі загального зростання обсягів турецького імпорту з Росії на 213% та експорту на 113% після початку повномасштабного російського вторгнення до України, досягнення омріяної цифри у 100 млрд. дол. двостороннього товарообігу між Туреччиною та РФ могло би стати ще ближчим за рахунок збільшення поставок зернових з Росії.
За інформацією Економічної правди, до початку війни частка РФ на світовому ринку аміаку становила 20%. Близько половини цих обсягів транспортувалися до українського порту «Південний» через аміакопровід «Тольятті-Одеса» з виробничих потужностей «Тольяттіазот» Дмітрія Мазепіна та «Міндобрива» Аркадія Ротенберга. Транзит аміаку припинився 24 лютого, а у середині жовтня і Ротенберг, і Мазепін опинилися у новому санкційному пакеті, підписаному президентом Зеленським. Серед обмежень, накладених на олігархів українською владою, – «часткове чи повне припинення транзиту ресурсів».
Україна неодноразово відкидала можливість відновлення роботи аміакопроводу, який без сумніву буде використаний не лише для поповнення російського бюджету на близько 200 млн. дол. щомісяця, але і перетвориться на хімічну зброю в руках країни-агресорки. Втім, ООН не припиняє спроб домовитись з Києвом про відновлення транзиту аміаку для послаблення продовольчої кризи і кризи на ринку добрив. Офіційна Анкара також регулярно порушує це питання у діалозі з європейськими та американськими партнерами.
Водночас, на тлі антизахідної та антиукраїнської російської пропаганди дедалі частіше лунають заклики визначити перелік «нужденних» країн, до яких насамперед має надходити збіжжя в рамках зернової ініціативи. Нещодавно Путін навіть запропонував турецькому президенту «безкоштовно» відправляти зерно в бідні країни Африки. Наміри допомогти населенню Джибуті, Сомалі та Судану підтвердив і сам Ердоган.
Поки, щоправда, незрозуміло, про яке саме зерно йдеться (українське, так зване «російське» - де-факто незаконно вивезене з окупованих територій України чи якесь інше, поставлене в рамках Всесвітньої продовольчої програми ООН). Але вже зараз очевидні пов’язані з цим потенційні ризики для України – легітимізація нелегальної торгівлі Росією краденим українським зерном, створення умов для перерозподілу експортних потоків та іміджеві втрати України в регіоні «Глобального Півдня», як і в самій Туреччині, де у сприйнятті багатьох вже зараз Київ «наживається» на продовольчій кризі та «поглиблює дефіцит продовольства і добрив», тоді як Росія «допомагає бідним країнам Африки отримати зерно безвозмедно, то есть даром».
Згодом Путін також підтвердив досягнення домовленостей з Туреччиною щодо правил, які діятимуть у разі, якщо Росія знову вийде з угоди: «Ми в будь-якому разі не перешкоджатимемо постачанню зернових з території України до Турецької Республіки, маючи на увазі і нейтралітет Туреччини в конфлікті загалом, і можливості зернопереробної промисловості Турецької Республіки та зусилля президента Ердогана, спрямовані на забезпечення інтересів найбідніших країн». Можна припустити, що гарантії постачання зерна з України турецьким флотом за будь-яких умов були однією з важливих умов антикризового врегулювання Анкари.
Чи варто згадувати, що на тлі традиційної для Росії тактики «ескалації задля деескалації» ніхто вже і не згадує про плани розширити дію зернової угоди на Миколаїв та інші порти півдня України?
Виходить як у тому старому анекдоті: «Як зробити комусь добре? – Зробіть йому погано, а потім поверніть так, як було».
За таких умов, не применшуючи значення дипломатичних зусиль Туреччини і ООН задля збереження дійсно важливої для України угоди, ейфорія навколо «приниження Путіна» та «нашої перемоги» викликає деяке здивування. Адже головним переможцем за результатами першого раунду стала Туреччина. А головний бій України - ще попереду.