Турецькі вибори-2023: чого чекати Україні? Частина 4

Цього разу зупинимось детальніше на тому, що думають про Україну, співпрацю з Росією та євроатлантичний вибір Туреччини представники опозиції.

У попередніх матеріалах ми вже писали про загальні настрої у Туреччині напередодні президентських і парламентських виборів 2023 року, позицію владної коаліції  щодо важливих для України питань та формування нових передвиборчих блоків.

Почнемо з головного. 

Хто би не прийшов до влади у Туреччині наступного року, очікувати на кардинальні зміни у зовнішній політиці країни не варто.

Політика балансування між Росією та Україною розглядається всіма політичними силами як така, що найбільше відповідає національним інтересам Туреччини, а отже, скоріш за все, залишиться наріжним каменем регіональної стратегії Анкари.

Таку сталість у зовнішньополітичних поглядах турецьких еліт можна пояснити декількома факторами.

По-перше, збереження гарних відносин з Росією у різних її реінкарнаціях – від Російської імперії та СРСР до сучасної форми неоколоніалізму у вигляді «федерації» –  вважається запорукою національної безпеки Туреччини та стабільності в регіоні. Не дивлячись на те, що міф про «велику і непереможну» Росію успішно руйнується на очах всього світу завдяки мужності українського народу, історичні травми турецького суспільства (нищівні поразки у більшості російсько-османських війн та Першій світовій, а також постійна радянська загроза протягом «холодної» війни) змусили країну сторіччями формувати свою зовнішню політику з оглядкою на Москву та вибудовувати відносини з іншими країнами з урахуванням її «законних» інтересів в регіоні. 

Так само, турки досі з вдячністю згадують другого президента Республіки і соратника Ататюрка Ісмета Іньоню, чия політика нейтралітету у 1940-і роки дозволила Туреччині пройти всю Другу світову війну без втрат. Це прагнення уникати однозначного вибору однієї з воюючих сторін, аби убезпечити себе від загрози прямого зіткнення з іншою стороною конфлікту, наскрізно проходить крізь всю історію Турецької Республіки. 

Відтак, риторика нинішнього керівництва країни та заклики не ігнорувати позицію Росії, великою мірою є відображенням цієї багатовікової традиції балансування – а, отже, навряд чи суттєво зміниться з приходом до влади нової команди. 

По-друге, суспільні настрої також вимагають дотримання Туреччиною «нейтралітету» у російсько-українській війні (52%) та виконання ролі «неупередженого посередника» (50,7%). Такі погляди притаманні не лише прибічникам правлячої партії, яка від самого початку російського вторгнення зайняла позицію «проукраїнського нейтралітету», надаючи Києву політичну і військово-технічну підтримку, але зберігаючи канали для комунікації та співпраці з Москвою відкритими, а більшості турецьких громадян, незалежно від їхніх політичних поглядів. 

Причини цього «особливого» ставлення до Росії у симпатиків різних партій можуть бути різними: прагматичні інтереси, які, на думку більшості турецьких громадян, вимагають розвитку торгівлі та тісних економічних зв’язків з Росією; залежність турецького бюджету від російських грошей, бізнес-інвестицій та туристів, що поглибилась на тлі нинішньої фінансової кризи; антиамериканські настрої чи захоплення комуністичною ідеологією.

У будь-якому разі, всі політичні сили, що прагнуть підтримки електорату на виборах і розраховують на політичне майбутнє у Туреччині, мають враховувати подібні суспільні настрої.

Наприклад, для багатьох прихильників кемалістської ліво-центристської Республіканської народної партії (СНР), яка наразі є головною опозиційною силою, Росія залишається прямою спадкоємницею Радянського Союзу, з його «світлим соціалістичним минулим», «великою культурою Чехова і Достоєвського» та романтизованим сприйняттям російської інтелігенції початку ХХ століття. Той факт, що від соціалізму в Росії залишились хіба що пам'ятники Леніна, а діти сучасних російських політиків та олігархів не цураються жити і навчатись у країнах капіталістичного Заходу, турецьких борців за права робочого класу зазвичай не турбує.

До того ж, серед деяких опозиційних сил антиамериканські настрої поширені не менше, ніж у провладних націоналістичних та консервативних колах.

Так, наприклад, Мухаррем Індже, який тривалий час був заступником голови фракції СНР у парламенті і висувався єдиним кандидатом від опозиції на президентських виборах 2018 року, нещодавно заявив: «Ми проти політики Ердогана у сферах економіки, освіти, сільського господарства та біженців. Але нинішня політика нейтралітету в українсько-російській війні відповідає інтересам нашої країни… Ми ані за Америку, ані за Росію. Однозначно підтримати у цьому конфлікті Україну означало би, що ми підтримуємо Америку. Що ми підтримуємо американські бази у Греції. Що ми підтримуємо [курдські терористичні організації] PKK/YPG на півдні нашої країни. Я вважаю, що це дуже небезпечно». 

Хоча наразі пан Індже вже не представляє СНР, а з 2021 року очолює новостворену партію Батьківщини (Memleket Partisi), така логіка характерна для багатьох опозиціонерів різного політичного спектру.

Цікаво, що саме ці слова колишній топ-бюрократ Республіканської народної партії Мухаррем  Індже адресував її нинішньому лідеру – Кемалю Киличдароглу, який під час нещодавнього візиту до США розкритикував політику балансування Ердогана, заявивши, що «у російсько-турецькій війні Туреччина мала від самого початку стати на сторону України». Хоча такі заяви відображають скоріше кон’юнктуру моменту, ніж стратегічне бачення опозиції, вони викликали шквал критики у турецьких соцмережах за «втягування країни у чужу війну» та «потакання інтересам США». Сам факт того, що низку закордонних візитів напередодні виборів Киличдароглу розпочав з Вашингтону, зробили його легкою мішенню для звинувачень в «обслуговуванні інтересів Заходу» та роботі на американські спецслужби. Якщо до цього додати алевітське походження опозиційного лідера та його світські і значно більш ліберальні погляди на «скрепи» консервативного мусульманського суспільства, не важко уявити, що будь-які заяви на підтримку прозахідного (чи проукраїнського) курсу Туреччини зусиллями роспропаганди швидко перетворюють його на «агента Заходу».

Окрім СНР, опозиційний «блок шести» включає ще п’ять політичних партій різного спрямування, що наразі не мають не тільки єдиного кандидата, але і єдиної програми. Лідери опозиції, які представляють широкий спектр поглядів від екс- міністра закордонних справ в уряді Ердогана Ахмета Давутоглу до політичних нащадків Ататюрка – уникають публічних дискусій з питань зовнішньої політики як потенційно «небезпечних» тем, що можуть призвести до розколу всередині блоку. 

Водночас, представники опозиції єдині у закликах до відновлення стабільного діалогу зі США та країнами Європи та відмови від ворожої риторики на адресу Заходу. Відсоток турків, які прагнуть інтеграції Туреччини до ЄС та нормалізації відносин з партнерами по НАТО, також традиційно вищий серед прихильників СНР та їх союзників, ніж серед електорату правлячої Партії справедливості та розвитку. 

Крім того, експерти відзначають, що у разі перемоги опозиції на виборах та можливого повернення до парламентської системи правління, зовнішня політика країни знову опиниться у руках кар’єрних дипломатів і бюрократів з Міністерства закордонних справ, тоді як зараз ключову роль у формуванні зовнішньополітичного курсу країни відіграє президентська адміністрація та обмежене коло близьких до президента радників і політичних призначенців на високих державних посадах. 

Очевидно, зменшиться і роль військових та Міністерства оборони як важливих акторів у зовнішньополітичній царині. На відміну від політики військового залучення та транскордонних операцій, де виконання цілей турецької дипломатії залежить від успішності дій Міноборони та Генштабу, задекларований опозицією курс на «примирення» обіцяє повернення до більш поміркованої традиційної дипломатії, що має знизити конфліктний потенціал у відносинах Анкари з партнерами по НАТО.  

Водночас, так звана політика «хеляллєшме» (hellaleşme) (прощення образ та примирення з усіма), як турецькі експерти часто називають зовнішньополітичну програму опозиції, не обіцяє легких часів Україні. Хоча керівництво СНР недвозначно засудило проведення псевдо-референдумів на окупованих територіях України та не визнає незаконної анексії Криму, розмови про необхідність пошуку взаємоприйнятного компромісу з Росією, збереження обличчя Путіна та мирні переговори з Москвою періодично лунають в партійних коридорах СНР. 

Зокрема, головний дипломатичний радник Киличдароглу посол Юнал Чевікоз, якому аналітики пророкують посаду Міністра закордонних справ у новому уряді, ще в лютому цього року закликав владу подивитись на конфлікт в Україні очами Росії, яка «бачить його не як двосторонню кризу між Україною та Росією, а як кризу між Україною та Донбасом». З початком вторгнення офіційна риторика змінилася, але бажання знайти формулу, за якою «Україна би виграла, але і Росія не програла» зберігається не тільки у влади, але і у опозиції.

Найбільш послідовною у сенсі засудження російської агресії в регіоні залишається «Хороша» партія Мераль Акшенер. Об’єднавши світських націоналістів на засадах сильної держави та поміркованих ідей турецького/тюркського націоналізму, вона традиційно займає найбільш принципову позицію щодо необхідності захисту прав тюркських спільнот – уйгурів в Китаї, чеченців та черкесів в Росії, турків-месхетинців та кримських татар в Україні. До того ж, розуміючи загрозу зростання залежності турецької влади від Кремля, Акшенер послідовно виступає за перегляд відносин з країною-агресоркою на більш рівноправних засадах, вимагає націоналізувати АЕС Аккую, яка має всі шанси перетворитися на російську військово-морську базу на Середземноморському узбережжі Туреччини, та не соромиться називати речі своїми іменами у засудженні російської агресії в Україні.

Розуміння того, що сильна суверенна Україна та ослаблена Росія є запорукою «повернення» Туреччини на Кавказ та в Центральну Азію, робить турецьких націоналістів природніми партнерами Києва. 

Чи дозволять історичні травми, системні обмеження, економічні інтереси та внутрішньопартійна боротьба відійти від традиційного балансування на користь беззаперечної підтримки України у разі перемоги опозиції на виборах - питання поки що відкрите.