Турецькі вибори-2023: чого чекати Україні? Частина 3

Туреччина продовжує готуватися до одних із найважливіших виборів у своїй новітній історії.

Ми вже писали раніше про загальні настрої у турецькому суспільстві напередодні вирішального голосування та позицію владної коаліції щодо важливих для України питань. Цього разу – аналізуємо актуальні тренди у виборчих перегонах.

Минулого тижня провідна соціологічна компанія Туреччини MetroPOLL оприлюднила результати нового опитування “Turkey’s Pulse” за вересень, згідно з яким 48,5% населення не задоволені політикою чинного президента, тоді як 46,6% схвально оцінюють його діяльність на цій посаді. Різниця – незначна, у межах статистичної похибки, і нестійка – ситуація для Реджепа Таїпа Ердогана покращилась на декілька відсотків у порівнянні з минулим місяцем. Схоже, що зміщення фокусу уваги із сумнівних військових операцій на вирішення внутрішньополітичних й економічних проблем (принаймні на рівні риторики) дало свої плоди. Хоча нестача іноземного капіталу, зростання інфляції та девальвація національної валюти навряд чи дозволять суттєво збільшити лави прибічників правлячої коаліції, обіцянки «покращення життя вже сьогодні» дозволили дещо зупинити темпи падіння рейтингів влади.

Експерти відзначають, що основою передвиборчої кампанії Ердогана, ймовірно, стануть «цукерки» для різних сегментів виборців – вигідні умови кредитування житла для молоді, підвищення зарплат, соціальних виплат і пенсій. Втім, щедрі економічні жести ризикують ще більше виснажити і без того підірвані фінансові ресурси держави – і ще більше погіршити її платіжний баланс. Турецький Центробанк минулого тижня вчергове шокував ринок, знизивши базову облікову ставку з 13% до 12%. Обіцянки президента знизити ставки до однозначного числа до кінця року можуть дати новий поштовх фінансовій кризі. 

У інтерв’ю для турецьких ЗМІ за результатами візиту до Генасамблеї ООН у Нью-Йорку, Ердоган проголосив гаслом Партії справедливості та розвитку (АКР) на виборах 2023 року слоган «Століття Туреччини» (Century of Türkiye), що має підкреслити зростаючу роль країни у новому світовому порядку. Втім, за наявних внутрішніх проблем залишається питанням, чи стане воно також і «століттям АКP». 

фото Anadolu Agency

Незначний розрив у голосах між партіями, які станом на початок жовтня мають шанс пройти до турецького парламенту долаючи достатньо високий прохідний бар’єр у 7%, не обіцяє легкої передвиборчої кампанії. За останніми опитуваннями, правляча партія зберігає незначну перевагу в «одиночному забігу», але для прогнозування переможця у сумарному заліку все ще залишається надто багато невідомих. 

Одна із них – відсутність єдиного кандидата на посаду президента від об’єднаної опозиції. 2 жовтня відбувся довгоочікуваний з’їзд лідерів опозиційної платформи – шести ідеологічно різношерстих партій, що домовились виступити на виборах спільним фронтом задля зміни влади в країні і повернення до парламентської системи правління. Хоча до виборів залишається менше 9 місяців, ім’я єдиного кандидата погодити так і не вдалось. 

Зате в оцінці протиправних дій Росії в Україні розбіжностей у присутніх не було: у спільній заяві прийнятій за результатами партійного з’їзду, чи не єдине в чому опозиційні політики підтримали уряд, - невизнання анексії Росією нових територій України, так само як і окупованого раніше Криму. 

Внутрішні протиріччя щодо розподілу майбутніх портфелів стали більш помітними після того, як минулого тижня Мераль Акшенер, лідерка Хорошої партії, поставила під сумнів прагнення Кемаля Киличдароглу, голови найбільшої опозиційної сили – Республіканської народної партії (CHP) – балотуватися у президенти від імені всього блоку. У тонко завуальованій критиці «головного опозиціонера» Акшенер натякнула на значно менші шанси Киличдароглу у протистоянні з Ердоганом навіть у порівнянні з іншими його однопартійцями – популярними в народі мерами Стамбула та Анкари Екрема Імамоглу та Мансура Яваша. Адже, за її словами, єдиним кандидатом мала б стати людина, «яка реально здатна перемогти» чинного президента.

фото Anadolu Agency

Аби ще більше все заплутати, на цьому ж таки тижні було офіційно оголошено про створення ще одного виборчого блоку. Новий проект, що отримав назву «Союз праці і свободи», включає прокурдську Демократичну партію народів (HDP) — третю за величиною партію в парламенті з 56 депутатами — та ще п’ять менших політичних сил лівацького толку: соціалістів, комуністів та представників великих профспілок.

Зі створенням нового альянсу на чолі з HDP, яка до останнього тримала паузу щодо формату участі у наступних виборах, об’єднана опозиція, очевидно, зіткнеться зі ще більшим ризиком розпорошення «протестних» голосів – традиційних прихильників Ердогана, які розчарувались у його економічній політиці, але ще не визначились з новим фаворитом. Розколу серед виборців вдалося б уникнути за умови висунення кандидатом у президенти компромісної фігури, яка би задовольнила обидва опозиційні блоки. Зробити це буде непросто, адже займають вони протилежні сторони політичного спектру: в одному випадку йдеться про альянс турецьких націоналістів, об’єднаних кемалістськими принципами «єдиної політичної нації», в іншому – про союз курдських і робітничих сил, готових боротися за ліберальну соціальну державу з визнанням широких прав для всіх пригноблених, в тому числі національних, меншин. 

На думку деяких турецьких політологів, за таких розкладів саме Киличдароглу, як «найбільш лівий серед усіх правих», міг би стати тією нейтральною фігурою, яка могла би «не задовольнити нікого – і таким чином задовольнити всіх».

Зі свого боку, після нападу курдських бойовиків на гуртожиток турецької поліції у південній провінції Мерсін 26 вересня, в результаті якого одно поліцейського було вбито і ще одного поранено, Ердоган піддав нищівній критиці і самого Киличдароглу, і його партію, назвавши СНР «проблемою національної безпеки» для Туреччини. Відповідальність за напад взяло на себе збройне крило забороненої Робітничої партії Курдистану. Втім, після нападу турецька поліція заарештувала за ймовірні зв’язки з терористичними групами близько 30 осіб, у тому числі чиновників опозиційної CHP, що працювали у муніципалітеті Мерсіна. 

Якщо згадати, що її лідер курдської Демократичної партії народів Селяхаттін Демірташ з 2016 року перебуває у в’язниці через звинувачення у членстві в терористичній організації, а у Конституційному  суді триває розгляд справи щодо повної заборони партії, питання про подальшу долю близько 12-14% голосів її прихильників наразі актуальне як ніколи.  

Тим часом, поки на опозиційному полі за увагу виборця борються вже два опозиційних «блоки шести» - як справа, так і зліва політичного спектру - правлячий «Народний альянс» Партії справедливості та розвитку та ультраправих націоналістів Девлета Бахчелі продовжує консолідувати свій електорат навколо ідей «сильної держави», якій потрібна «сильна влада».  

Наскільки переконливими будуть ці аргументи для турецького виборця, залежить не тільки від здатності опозиції домовлятися, але і від спроможності уряду підкріпити передвиборчі лозунги реальними кроками для покращення економічної ситуації. Наразі обидві задачі виглядають як завдання із зірочкою.

Більш детально про зовнішньополітичні пріоритети турецької опозиції та можливі наслідки зміни влади в Туреччині для України читайте у наступних матеріалах UA SOUTH.