НАТО- справжній винуватець війни в Україні?

Я була у Туреччині в день початку війни в Україні. 17 лютого я виїхала з України на конференцію в Стамбул. Я купила зворотний квиток через тиждень. Я все ще чекаю дня, коли зможу використати цей квиток…

Рано вранці 24 лютого світ прокинувся в новій реальності після вибухів перших російських авіабомб у Києві та багатьох областях України. У цій новій реальності я не змогла повернутися додому і, як експерт із зовнішньої політики, вирішила продовжити свою роботу в Туреччині, яку знаю і люблю багато років.

Але за короткий час я зрозуміла, що не знаю Туреччину так добре, як раніше, і що мені потрібно звикнути до нових реалій тут.

У першому прямому ефірі, який я відвідала на одному з центральних каналів, ми з турецькими академіками обговорювали вторгення  російської армії в Україну, під час якого російські солдати жорстоко гвалтують 10-14-річних українських дівчат, а російські танки продовжують атакувати українських цивільних жителів, які намагаються евакуюватися із зон конфлікту на особистому транспорті. У телестудії я дізналась, що справжній винуватець війни не Росія, а США і НАТО.

Виявляється, НАТО «провокувала Україну», «оточила Росію», «загрожувала безпеці Росії  агресивною політикою розширення» і намагалася «підірвати Туреччину, послабивши її».

Під час цього ефіру я так і не змогла пояснити те, що і так зрозуміло:

• Україна, як незалежна і суверенна держава хоче приєднатися до системи колективної безпеки, щоб захищатися від агресивної Росії волею власного народу, не провокуючи «лицемірними західними країнами»; 
• це — закономірний результат експансіоністської політики Росії у регіоні;
• НАТО досі не приймає заявки на вступ таких країн, як Україна та Грузія, щоб не «провокувати» Росію, керуючись принципом розширюватись, не розширюючи свої кордони і тим самим дозволяє Росії йти шляхом військової ескалації.
• Туреччина також є членом НАТО з 1952 року і що жодних підступних планів щодо розчленування Росії цей альянс не має.

Можливо, тому що я недостатньо вільно володію турецькою.

Але може, тому що російська пропаганда надто активна.

Минуло два місяці з моменту першого ефіру, про який я згадала. Тим часом змінювалися канали, експерти та питання, але одне не змінювалося: турецькі аналітики заявляли про необхідність співпраці з Росією та про наміри Америки сколихнути регіон.

Як класичний приклад у продовженні цих виступів необхідно було згадати Ірак, Лівію, Сирію, Афганістан і, звичайно, Україну.

Цей консенсус був одним з рідкісних випадків у Туреччині, де консервативні та ліберальні, ісламістські та кемалістські, націоналістичні та ліві, правлячі та опозиційні сили демонстрували таку гармонію. Я почала сумніватися у істинності своїх поглядів. Потім я знайшов підтвердження своїх думок у нещодавно опублікованих соціальних опитуваннях. Згідно з результатами, більшість турків підтримала український народ, при цьому 34% звинуватили у війні Росію, а 48% поклали провину на США/НАТО.

Не коментуючи регіональні війни в минулому (принаймні в цій статті), я не можу не прояснити декілька важливих деталей щодо нинішньої спроби вторгнення Росії в Україну.

По-перше, експансіоністська політика Росії щодо вторгнення до сусідніх країн регіону та відновлення колишнього Радянського Союзу розпочалася не 24 лютого в Україні. Вона навіть не розпочалася у 2014 році, коли Росія вторглася та окупувала український Крим, а потім ще й Донецьку та Луганську області.

Якщо звернутися до улюбленої турецькими експертами концепції чергування регіональних конфліктів «по-американськи», то можна побачити роль Росії у придністровських конфліктах у Молдові у 1992 р., Південній Осетії та Абхазії у 1991-1993 рр., нагірно-карабахських конфліктах у 1992-1999 рр.. Слід також нагадати про розв'язані Росією несправедливі війни у новому столітті в Грузії в 2008 році та в Україні в 2014 році. Таким чином, протягом кількох років після розпаду СРСР внаслідок «дипломатичних зусиль» Кремля не було стабільності в Чорноморському регіоні, де Туреччина намагалася встановити мир і стабільність, а Організація демократії та економічного розвитку, що утворилася в пострадянській географії ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова) також стали де-факто «союзом жертв російської агресії».

Якщо розглядати географію ширше, то до цього списку було б важливо додати такі країни, як Казахстан, Киргизстан, Узбекистан, Сирія та Лівія, які в різний час піддавалися «спецопераціям» Кремля. Якщо додати до цієї картини політичну та військово-технічну підтримку, яку Росія надавала РПК(ред. Робоча партія Курдистану) та іншим терористичним організаціям, що діють у регіоні на найвищому рівні, то стане зрозумілим, що НАТО не загрожує Росії, навпаки, Росія загрожує країнам НАТО, таким як Туреччина.

По-друге, якщо зосередитися лише на Україні, побачимо, що зусилля російської адміністрації щодо вторгнення в Україну як у незалежну державу та знищення українського народу, як окремої нації, розпочалися не у 2022 чи 2014 році. Знаючи історію України, від указів російських імператорів про заборону української мови до масових вбивств української інтелектуальної еліти, розстріляної сталінським режимом, єдиною метою російської адміністрації від минулого до сьогодення - є знищення людей, які можуть називати себе українцями.

Ми бачимо продовження зусиль щодо знищення української ідентичності, як у минулому, наприклад, масова депортація турків-месхетинців, кримських татар та інших етнічних груп зі своєю унікальною ідентичності, які є невід'ємною частиною полікультурного ліберального суспільства України, так і зараз.

У 2022 році заарештовують, катують та вбивають насамперед активістів, учених та правозахисників, які не соромляться заявляти про проукраїнську позицію в окупованих Росією містах України. Мирних жителів, взятих у заручники з Маріуполя та південних регіонів України, де проживає переважно турецька та мусульманська громади, після вилучення паспортів насильно відправляють до найвіддаленіших регіонів Росії. Зерносховища, пшеничні склади, птахофабрики та будь-яка сільськогосподарська інфраструктура, а також об'єкти оборони жорстоко знищуються ракетними ударами, щоб викликати голод в Україні. Це-послідовна державна політика...

Зрештою, дозвольте мені сказати, що ця війна за Україну не через НАТО. Для того, щоб це зрозуміти, слід нагадати, що на даному етапі Україна не готова вступити до НАТО, та й НАТО не має достатньої політичної волі, щоб прийняти Україну.

Це пов'язано з прийняттям рішень української адміністрації, не лише у внутрішній, а й у зовнішній політиці, вільно та незалежно від суверенної держави як законно обраного уряду.

Декілька років тому членство в НАТО та ЄС було включено окремими статтями до Конституції України. Я думаю, що в Туреччині не можна сумніватися в тому, що немає нічого природнішого, ніж виконання Конституції.

Що ще важливіше, давайте відкладемо у бік НАТО. Завтра і післязавтра, навіть якщо такі країни, як Україна, Туреччина, Грузія та Румунія, захочуть розвивати свою співпрацю в галузі безпеки на основі принципу територіальної цілісності, що ми робитимемо, якщо Росія, як і раніше, буде чинити опір цьому? Кого ми звинувачуватимемо, якщо Росія загрожуватиме війною Україні та Туреччині? Шантаж газом? Що, якщо він спробує зашкодити економіці через ембарго? Що, якщо він заборонить своїм туристам відпочивати у наших країнах? Чи приймемо ми знову російські правила гри власним коштом, щоб не «провокувати»?

Що в цій ситуації робитиме країна, яка бачить себе регіональним лідером?

Чи доречно запитувати дозволи Росії, перш ніж приймати якесь зовнішньополітичне рішення?

Я не можу дати цю відповідь від імені Туреччини.

Я можу дати її від імені України.

Але, мабуть, не треба, цю відповідь ви чуєте вже щодня під звуки вибухів російських бомб та ракет по житлових кварталах українських міст.

Євгенія Габер