Ніколи знову? Чому відновлення історичної справедливості сьогодні важливо як ніколи

Минулий тиждень був відзначений двома датами, значення яких важко переоцінити. З різницею у три дні світ вшановував пам’ять жертв двох найбільших злочинів російської влади проти тюркських народів – геноциду кримськотатарського народу 18 травня та геноциду черкесів 21 травня.

Втім, обидві дати скоріше символічні. Адже репресії та утиски Московії проти цих і багатьох інших народів України, Кавказу та Центральної Азії не припинялися сторіччями імперської політики в її різних реінкарнаціях – Російської імперії, СРСР та сучасної Російської «Федерації», що повністю позбавила будь-яких прав і свобод своїх «суб’єктів».

Знищення черкесів Російською імперією набуло нечуваних масштабів під час кровопролитної Кавказької війни 1763-1864 років, яка завершилася остаточним встановленням контролю Росії над територіями Північного Кавказу. Протягом декількох років близько 90% черкеського населення було «вичищено» з історичної батьківщини внаслідок масових вбивств, депортацій і демографічної політики, спрямованої на заміну «непокірних елементів» представниками більш лояльних до влади етнічних груп.

Боротьба черкесів за відновлення історичної справедливості й засудження історичної та сучасної колоніальної політики Російської імперії-федерації, триває і сьогодні. Декілька років тому низка громадських організацій, що входять до так званого «Черкеського конгресу» і мають своїх представників в багатьох країнах світу, в т.ч. і у Туреччині, звернулися до Європарламенту з проханням визнати геноцид черкесів у XVIII-XIX століттях.

Факти геноциду підтверджують наявні європейські, арабські, турецькі документи, які свідчать, що у війні, яку російська держава століттями вела проти черкесів, Москва ставила за мету не лише загарбування територій, але й цілковите знищення або виселення корінних народів зі своїх історичних земель. Цим, зокрема, пояснюються і причини нелюдської жорстокості російських військ на Північному Кавказі. Повторення російських злочинів проти людяності світ бачив у 1990-і роки у двох чеченських війнах, їх продовження ми бачимо зараз і в Україні, і в Сирії, і на окупованих територіях Грузії.

Немає нічого дивного, що сьогодні уряд Росії, яка вже давно перетворилася із «федерації» на «тюрму народів», не тільки не визнає історичних фактів імперського геноциду проти багатьох корінних народів від Уралу до Карпат, але і фактично зробив етнічні чистки невід’ємною частиною своєї офіційної політики.

Дивує реакція (а точніше, її відсутність) на кричущі порушення Росією міжнародного права,  утиски і репресії проти споріднених мусульманських і тюркських спільнот у багатьох країнах Центральної Азії та Близького Сходу, які продовжують приховувати власну безпринципність за «принципом політичного нейтралітету» чи голосно мовчать під час голосування за резолюції ГА ООН із засудженням агресивної політики Росії. На жаль, геополітичні розрахунки та зовнішньополітичний прагматизм часто мають набагато переконливіші аргументи, ніж історична справедливість чи норми сучасного міжнародного права.

Підкреслено поміркованої позиції у засудженні злочинів авторитарних режимів проти тюркських спільнот дотримується навіть Туреччина, яка послідовно виступає на захист «всіх слабких і несправедливо ображених».

Знищення уйгурів у китайських концтаборах, масові утиски та репресії Росії проти кримських татар і турків-месхетинців на окупованих територіях України, килимові бомбардування регіонів компактного проживання туркоманів у Сирії силами російської авіації на підтримку режиму Асада, дві кровопролитні чеченські війни та навіть відверті погрози і зневажливі закиди Кадирова на адресу президента Ердогана – всього цього, очевидно, виявилося недостатньо, аби нарешті почати називати речі своїми іменами.

Так, наприклад, у заяві турецького МЗС (https://www.mfa.gov.tr/sc_-10_-cerkes-ve-kirim-tatar-surgunlerinin-yildonumleri-hk-sc.en.mfa ) з нагоди річниць депортацій кримськотатарського та черкеського народів (оформленій у вигляді «відповіді речника МЗС на запитання», що дозволяє ще більше знизити рівень дипломатичної ваги) про «Росію» або тим паче «засудження» її політики у кримському контексті не згадується взагалі. Натомість, йдеться про констатацію чергових роковин депортації, що (сама собою) «відбулась» у 1944 році, та готовність допомагати кримським татарам зберігати свою ідентичність, добробут та благополуччя (правда, не уточнюється, у складі якої держави та від кого цю ідентичність потрібно захищати). Щодо «черкеської депортації», то винна в ній згідно з заявою «царська Росія», яка «протягом 19-го століття» вторгалась на Кавказ. Згадок про сучасну ситуацію ані на Кавказі, ані в окупованому українському Криму формат відповіді не передбачав.

Водночас, державне центральне агентство «Анадолу» у своєму матеріалі до роковин депортації, наводить цікаву інфографіку, де відзначає, що у 1954 році «Крим було подаровано УРСР» (https://www.aa.com.tr/tr/dunya/kirim-tatar-surgununun-78-yilinda-acilar-unutulmadi/2591076 ). На жаль, всі раціональні аргументи про те, чому «п’яний Хрущов» не міг апріорі «подарувати Крим» Україні, розбиваються об хвилі ірраціональної віри багатьох турецьких експертів і журналістів у російську пропаганду. І навіть офіційне формулювання з тексту указу президії Верховної ради СРСР про передачу Кримської області до складу Української РСР,  «враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські й культурні зв’язки між Кримською областю і Українською РСР», не допомагає виграти ані цю «історичну боротьбу», ані сучасну інформаційну війну. «Деталі» про політичну і фінансову доцільність свого часу перекласти навантаження з будівництва Північнокримського каналу та інших інфраструктурних проектів в майже неосвоєному на той час Криму на український бюджет теж мало кого цікавлять.

Звичайно, такі заяви не означають зміни позиції офіційної Анкари, яка продовжує не визнавати незаконну анексію Криму, послідовно виступати на підтримку територіальної цілісності України та допомагати кримським татарам в рамках гуманітарних ініціатив.

Але, допомагаючи боротися з наслідками трагедій минулого, не менш важливо так само наполегливо працювати і над унеможливленням подібних трагедій у майбутньому. Інакше фраза «ніколи знову» буде завжди звучати не як невідворотній факт, а як докірливе запитання.

На жаль, цього року плакати багатотисячних мітингів зі вшанування пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу поповнилися ще однією символічною датою – 1783, 1944, 2014, 2022…

Чи матиме продовження цей трагічний ряд російських злочинів проти кримських татар у майбутньому, великою мірою залежить від того, як добре світ засвоїв уроки з минулого.  

Євгенія Габер